Порошенко і добровольці
2014 рік виявився найважчим для України з моменту здобуття незалежності. Саме в 2014-му українці довелося спростувати тезу про те, що свою свободу вони просто отримали, а не завоювали.

Військова агресія країни-сусіда на півдні і сході країни показала неспроможність українського сектору безпеки. Ця сфера планомірно роками руйнувалася з подачі Росії її ставлениками в Україні. Проблеми закладені скрізь: у забезпеченні зброєю, постачанні збройних сил, інформаційної політики.

В рамках проекту Підсумки-2014 у прес-центрі «Главкому» експерти з питань національної безпеки обговорили загрози і виклики, які стоять перед Україною. Серед запрошених фахівців: директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський, директор з науки і розвитку Інституту громадянського суспільства Анатолій Ткачук.

Сепарація суспільства, військова агресія і неготовність влади

Анатолій Ткачук, директор з науки і розвитку Інституту громадянського суспільства

У 2014 рік ми зайшли з кількома проблемами. По-перше, всі кому не лінь говорили про євроінтеграцію і значна частина суспільства була переконана, що це єдино правильний вектор і з цього шляху ніхто не зверне. У той же час, інша частина суспільства, яка сьогодні знаходиться в Донбасі, всупереч тому, що їх керівники говорили гаслами, що ми йдемо в Європу, чула від них же абсолютно інше: Європа – це зло і йти туди не потрібно. Ми отримали роздвоєність у середині суспільства, яка з’явилася раніше, але не було подолано.

Другий виклик полягає в тому, що в Україні була створена суперцентрализованная модель влади, яка проходила по декількох лініях: президент, Партія регіонів і бандити, дотичні з попередніми двома лініями.

Третя загроза – експрес сепарація регіональних просторів, які були економічно орієнтовані на зовнішні ринки і, практично, втратили зв’язок з внутрішнім українським ринком. У свою чергу, формування єдиного українського простору: економічного, інформаційного, культурного, освітнього, – яке було початок в 2006-2009 рр.., було повністю зупинено. Після 2009 року у нас різко почало розвивати недовіра українців з різних регіонів один до одного. Влада ж, яка діяла на національному рівні, перестала прораховувати будь-які кроки наперед. У них ніколи не було плану Б для можливості реагування на зміну ситуації. На жаль, ця проблема залишилася і сьогодні.

Національна безпека України – відеосюжет Першого Національного

Микола Сунгуровський, директор військових програм Центру Разумкова

Розшарування і розмежування в політичних орієнтаціях, надмірна централізація, навіть узурпація, призвела до Майдану і народження громадянського суспільства. Але про нього ми багато говоримо, але мало робимо. Це – не просто наявність громадських організацій, це – суспільство, яке побудоване за принципом верховенства суспільства у формуванні та реалізації державної політики. Влада цього не зрозуміє, вона намагається розмежувати і передати повноваження, але все має бути навпаки. Саме суспільство повинно делегувати державі ті повноваження, які вона не в силах ефективно виконати самостійно. Поки ефективних механізмів взаємодії суспільства та держави немає. З великими помилками і перекосами вони зараз нащупываются, і це правильно – не можна взяти якусь модель і привнести сюди. Тут свої традиції, і вони багато значать.

Другий виклик – військова агресія Росії. Цей виклик створив додаткові вимоги до системи безпеки України, але вона виявилася абсолютно не готова. В силу суб’єктивних причин. Ще на початку 2014 року Міноборони хвалилося, що воно поповнить спеціального фонду оборонного бюджету за рахунок реалізації надлишкового майна і називалася цифра в 420 військових містечок. Пізніше з’ясувалося, що всі ці містечка – приватна територіальна оборона. Тобто, фактично, ми опинилися голими.

Третій виклик полягає в тому, що громадянське суспільство поставило дуже жорсткі вимоги щодо реформ і очищення влади, а влада до цього не готова. Поміняти за один рік традиції, які формувалися протягом 23 років, нереально.

Старі схеми працюють тому, що на них сидять ті ж люди. Багато говорять про те, що потрібні не тільки кадрові зміни, потрібні структурні зміни процедурної бази роботи інститутів влади. Але тут виникає питання: ті люди, що зараз там сидять, здатні на це? Виходить замкнуте коло.

У підсумку, всі пробуксовки призводять до економічних, гуманітарних наслідків. Звідси виникають протестні явища, начебто сміттєвої люстрації – суспільство це не влаштовує.

Фрагментація замість децентралізації

Анатолій Ткачук:

Децентралізація потрібн7а для того, щоб посилити уряд, позбавивши його від проблем і питань, які повинні вирішуватися на місцях.

Після централізації влади в Україні відбулася фрагментація влади. Сьогодні вона не є централізованою країною, а фрагментованою. У нас є території, які в України вже відібрали, території, на які не поширюється наша юрисдикція, території, де є українська влада, але вона вважає себе царем і богом, а є території, де влади немає взагалі ніякої. Приміром, в Одесі, суперкризової області, де є територія, яку можна розкачати дуже швидко.

Крім того, потрібно було прийняти спеціальний режим управління для територій, на яких проходить АТО.

У програмі уряду децентралізація відсутня як така. Але це не зупиняє роботу за межами урядових структур

Не можна просто взяти і поділити гроші між регіонами, як вони зараз просять, і ні про що не питати. У нас дуже різноманітні об’єкти управління, тому передати всім однакові повноваження неможливо. До прикладу, у Тисменицькому районі в сільраді 74 людини, а в Броварському – 10 тис. осіб. Неможливо передати їм однакові повноваження. Без уніфікації територіальної основи можна передати повноваження, а без цього не можна адекватно провести фінансову децентралізацію.

Зміни до бюджетного кодексу, які були підготовлені, якраз і спрямовані на створення європейської системи бюджетних відносин, щоб стимулювати тих, хто відстає і конвертувати економічне багатство в добробут громадян. Зрозуміло, що економіка Донецька та Луганська і економіка Тернополя, Вінниці, Хмельницького абсолютно різні. В останніх переважає типова економіка європейського міста: дрібне виробництво, малий і середній бізнес, послуги. Вони менш чутливі до кон’юнктури зовнішніх ринків. У тих же областях, де більшість людей працюють на великих підприємствах, як тільки одне з них похитнулася, валиться зайнятість, місцевий бюджет, соціальна інфраструктура.

Микола Сунгуровський:

Що стосується децентралізації, можна все прописати в законах, винайти механізми, зробити все, що завгодно, але давайте відповімо на питання, чи готові територіальні громади до того, щоб виконувати повноваження, які на них звалиться? Вони знають, що таке формування влади, демократичний контроль? Вони тільки освоюють всі ці речі.

Давайте згадаємо, як формується бюджет. Він виникає з наших доходів, зборів, податків, які збирають територіальні громади, так може їх там і залишити?
Інформаційна слабкість

Микола Сунгуровський:

Україна втратила своє інформаційно простір. Воно було на 80% заповнений російськими або підконтрольними ЗМІ Росії. Тут є як чисто організаційні, так і політичні, і фінансові коріння. Варто говорити про роль держави у формуванні інформаційного регламенту, існуючого в державі і суспільстві. Основний програш України полягає в тому, що наше суспільство не має імунітету до того, що нам нав’язується в інформаційному просторі. Зараз ця біда стосується не тільки України. Потік інформації, який ллється на нас, повинен чітко фільтруватися на рівні державних органів, на рівні ЗМІ.

Ще один аспект – кібербезпеку. Тут Україну з одного боку рятує, а з іншого – підводить те, що ми недостатньо інтегровані в єдине управлінське інформаційний простір. Ідея створення електронного уряду звелася до того, що при кожному органі управління був створений сайт, який висвітлює діяльність цього об’єкта. Зараз все це робиться вручну. Суть же в тому, щоб ці системи функціонально забезпечували діяльність органів влади.

Анатолій Ткачук:

В контексті інформаційної безпеки є кілька компонентів. Перший – зовнішня інформаційна війна. Україна проактивно майже не присутня в медіа-просторі європейських країн. Там транслюється купа російських каналів. Одночасно, проводиться купа акцій дипломатичними представництвами, але українські представництва не мають ані грошей, ані ресурсів, а, головне, бажання цим займатися. Внутрішня ситуація аналогічна – знайдіть українське радіо, його майже немає. Поставте супутникову антену: у вас буде 200 каналів, 150 з них російських, 30 українських, але на 28 матимуть російське наповнення. Все приготовлено заздалегідь, робота в інформаційному напрямку велася постійно і зараз вона дала свій результат.
Новий образ НАТО

Микола Сунгуровський:

У законопроекті, отменившем позаблоковий статус написано, що мова йде про досягнення стандартів для отримання членства в НАТО. Тут питання формулювань і вони залежать не тільки від бажання не розсердити Росію. Побоювання стосувалися тих, хто повинен нас прийняти. Від України просто втомилися від її невизначеності, неоднозначності, нерішучість і відсутність політичної волі.

Необхідно враховувати, що ми перебуваємо у стані війни і можна спровокувати не стільки Росію, скільки ті залишки населення у східних регіонах, які досі мріють про вареній ковбасі за 2 рубля. Це останнє покоління, орієнтуватися на нього не можна, але воно є підтримкою для сил, які перешкоджають вступу України в НАТО.

Якщо говорити про соціальну підтримку, потрібно подивитися на те, що зроблено на звільнених підконтрольних українському уряду територіях. Ми пропонували зробити спільний з НАТО проект з відновлення постраждалих від агресії територій. Схожі проекти НАТО в Афганістані. В результаті таких програм населення може відчути, що НАТО – це не тільки військовий союз, але союз який створює цінності і захищає їх. Позитивні приклад є і в нашій співпраці, наприклад, у 1995 році була екологічна катастрофа місцевого характеру у Харкові, коли там прорвало каналізацію. Ліквідувати цю проблему допомогло НАТО. Нещодавно створені ними фонди спрямовані аж ніяк не на посилення військової могутності України. 4 з 5 фондів спрямовані на ліквідацію наслідків, а ще один на впровадження нових систем управління. Альянс не повинен бути опудалом, але ніхто не доносить ці важливі речі до людей.

Анатолій Ткачук:

Виявляється, постмайданні політики не доросли до політиків 2003 року. Тоді була чітко позначена мета – членство в НАТО. Зараз написано: досягнення критеріїв членства. І що це дало? Хіба Росія менше гавкає? У той же час, світ бачить, що ми знову почали робити незрозумілі кроки і рухи.
Новий статус РНБО і політичні торги

Анатолій Ткачук:

В умовах надзвичайної ситуації, що уряд, парламент і президент повинні працювати синхронно, рішення повинні прийматися моментально і моментально вводитися. В рамках Конституції, немає іншого узгоджувального органу. Рішення РНБО вводяться в дію указом президента, які є обов’язковими до виконання. Членами РНБО є голова Верховної Ради і прем’єр-міністр. Це єдиний конституційний орган, де можна зібратися, посваритися не на публіці і вийти з узгодженим документом.

Микола Сунгуровський:

РНБО – це консультативний орган. Давайте згадаємо, як часто він збирається. І від нього ми будемо вимагати оперативності, налагодження взаємодії, координації? Нічого він не зробить. Якби в основу цього нового закону про РНБО були закладені якісь норми щодо реорганізації самого апарату, що давно треба було зробити, і організації при ньому штабів на випадок протидії загрозам і кризовим ситуаціям, це б мало ефект. Такі штаби призначені для завчасної підготовки документів, комплектів сил, які необхідні для протидії конкретної ситуації. У такому вигляді законопроект привів би до якихось результатів. Зараз же просто з’явиться третя сила, від поведінки якого залежить посилення або президентську, або прем’єрську вертикалі.

Збиратися і погоджувати всі вони можуть і зараз – це було і в старій версії закону? Зараз же вони отримають невластиві їм функції. Секретаріат повинен контролювати виконання рішень, а відповідальність самих членів РНБО за виконання рішень. Тобто, питати не з міліції, прокуратури або ще когось, а з прем’єр-міністра, під яким знаходяться всі ці органи, і президента. Ми ж дали їм повноваження контролювати функціонування органів. Ми не впорядковуємо цю систему, а розбалансуємо її. Хіба у нас немає президента, або він не здатний проявити свою політичну волю?

Перспективи мобілізації

Микола Сунгуровський:

Ми були не готові до початку військових дій. Роботу влади з цим викликом я оцінюю на трієчку. Якби не добровольческое і волонтерський рух в Україні, ми б не впоралися. Те, що зараз намагаються будувати силові структури, це правильно. Це – організація, координація, забезпечення. Але тільки яким чином це відбувається? Приміром, зараз оголосили, що в наступному році буде три хвилі мобілізації, але готові силові структури переварити цю ротацію? Чи здатні вони за рахунок цієї мобілізації без обмеження ефективності провести ротацію частин, які знаходяться на передовій? Готові частини піти з передової, віддавши зброю? Готова система забезпечення: адже одні підуть обмундировані, а нові прийдуть голі? Тобто, необхідно буде і екіпірувати і озброїти і навчити. Грубо кажучи, за 25 днів необхідно провести навчання 20 тис. осіб на 5 навчальних центрах. Чи здатне це зробити держава? 20 січня вже оголошується мобілізація. Я б хотів помилитися, але багато хто вважає, що це – спосіб роззброїти тих, хто перебуває на передовій.

Ефективність антитерористичної операції знижувалася і за відсутності політичної волі у Верховного Головнокомандувача. Його одержимість різними миротворчими планами зіграла негативну роль. Коли наші сили починали перехоплювати ініціативу, з’являвся мирний план і переговори, при чому, в Мінському форматі. В такому форматі потрібно було обговорювати питання оперативного військового характеру – обмін полоненими, зупинка вогню, видача довідок про загиблих, надання гуманітарної допомоги, а не підписувати меморандуми.

Переговори краще війни тоді, коли вони її не допускають. Коли війна вже йде, безумовно, потрібно готувати базу переговорів, але на них треба приходити з козирями, які визначають результати переговорів. Ми ж ці козирі постійно втрачаємо.

Ще одним недоліком є те, що ми ніяк не працюємо в напрямку визнання Росії країною-агресором. Зараз пропонують перебудувати ООН, тому що Росія там володіє правом вето. Але є пункт 27 статуту ООН, який свідчить, що рішення Ради Безпеки приймається 9 голосами: 5 постійних членів і 4 непостійних членів. При цьому, країна бере участь у спорі, повинна утриматися від прийняття рішення. От і все.