Тема «Україна-НАТО» у комунікації політичних партій у 2008 році

Тема «Україна-НАТО» у комунікації політичних партій у 2008 році

18/12/2008

Ольга Шиманова, Центр політичних досліджень (м.Львів)

На сьогодні зовнішньополітичний курс України викликав суперечності і дискусії всередині українського політикуму. Виникла дилема щодо блокового чи позаблокового статусу нашої держави. 

Співпраця України з НАТО розпочалась ще на початку 90-х років, а протягом останнього року це було підтверджено активізацією реалізації спільних проектів по продовженню воєнної реформи, реформи сектору безпеки, взаємодії і підтримання миру і безпеки.

31 січня 2008 року відбулося шосте засідання робочої групи Україна-НАТО, на якому представниками Міжнародного секретаріату НАТО були високо оцінені результати реформування українського сектору безпеки.

В кінці лютого 2008 року відбувся перший раунд експертних консультацій в Брюсселі, метою якого було обговорення питання приєднання України до Сил реагування НАТО [2, с. 66].

В квітні 2008 року в Бухаресті відбувся черговий самміт НАТО, на який Україна покладала великі надії, сподіваючись отримати приєднання до ПДЧ.

Саме ця подія викликала напруження у суспільстві і спричинила широку міжпартійну дискусію через кардинальну протилежність позицій коаліції і опозиції.

Проблема дослідження даного питання полягає у відсутності її наукової розробленості. Тому при написанні дослідження було застосовано метод якісного контент-аналізу подій і позицій основних політичних акторів.

На нашу думку, поняття „партійна комунікація” і „комунікація в політичних партіях” потрібно розмежувати. Якщо поняття „комунікація в політичних партіях” охоплює зовнішні і внутрішні комунікативні зв’язки будь-якої партії, то „партійна комунікація” використовується для позначення внутрішньої комунікації. Тому більш доцільним є використання поняття „комунікація в політичних партіях”, оскільки воно охоплює всі наявні в партії комунікативні зв’язки.

Комунікація в політичних партіях – це вид політичної комунікації, коли політична інформація циркулює всередині партії між її структурними елементами, або ж з ініціативи партії передається особі, громадянину, групі, іншій партії, політичному актору чи політичному інституту.

Особливостями комунікації в політичних партіях є наступне:

І. Сторонами комунікації виступають політичні партії в особі їх лідерів, членів та внутрішньопартійних утворень (фракції в парламенті чи місцевих радах, керівні органи, прес-служба тощо), громадяни, групи, політичні інститути і політичні актори.
ІІ. В основі комунікації в політичних партіях лежить ступінь реалізації партією своїх завдань і функцій (виборча функція, формування політичних цілей і завдань, артикуляція та інтеграція соціальних інтересів, функція політичної ідентифікації, функція мобілізації мас, функція зв’язку та керівництва [12, с. 91]).
ІІІ. Комунікацію в політичних партіях можна поділити на зовнішню і внутрішню. Зовнішній аспект включає інформаційний обмін з органами влади, політичними партіями та іншими політичними утвореннями держави.
Тут комунікація залежить від відносин, що існують у партії з іншими політичними утвореннями (співпраця, протистояння, опозиція).

Цей вид комунікації має такі форми:

1) робота через подання звернень громадян та інформаційних запитів;
2) внесення пропозицій з відповідних питань на розгляд державних адміністрацій різних рівнів;
3) реалізація форм місцевої і представницької демократії: місцеві референдуми, загальні збори громадян за місцем проживання, місцеві ініціативи, громадські слухання;
4) робота з органами самоорганізації населення;
5) робота з депутатами місцевих рад [7, с. 5];
6) публічні ініціативи партії;
7) заяви в парламенті як офіційний документ;
8) публічні заяви в пресі;
9) заяви уповноважених осіб;
10) інтерв’ю;
11) публічні заходи, зокрема, акції протесту, демонстрації, мітинги.

Відповідно комунікація між двома і більше політичними партіями чи блоками – це один з видів комунікації в політичних партіях – міжпартійна комунікація.

При внутрішній комунікації інформація рухається всередині політичної партії між елементами її організаційної структури і включає такі напрямки: всередині партійного осередку, між партійними осередками одного рівня (горизонтальна комунікація), між партійними осередками різної субординації (вертикальна комунікація).

ІV. Можна виділити два рівні комунікації в партіях: міжінституційний (міжпартійний) і міжособистісний. Якщо на міжінституційному рівні обмін інформацією відбувається між партіями, органами влади, політичними інститутами і політичними акторами, то міжособистісний рівень базується на індивідуальних особливостях і залежить від особистісних відносин і домовленостей представників партій, органів влади, політичних інститутів і політичних акторів.

А тому комунікація в політичних партіях повинна враховувати як внутрішні особливості партійної організації, так і потреби і очікування цільової аудиторії, прихильників партії і її електорального поля.

Окрім того, будь-яка дія в політичному просторі містить інформаційно-комунікаційну складову і спричиняє певні наслідки. Тому під результатами (ефектами) політичної комунікації розуміють зміни в поведінці отримувача, що відбуваються внаслідок передачі повідомлення. І відповідно „ефективною комунікацією” є такий акт комунікації, що спричинив очікувані для відправника зміни поведінки отримувача, в його знань чи установок [9, с. 517].

Ці наслідки можуть бути прямими (безпосередніми) і непрямими (опосередкованими), довготривалими та короткотривалими. Прямі наслідки безпосередньо відповідають свідомим діям і очікуванням відправника від процесу комунікації і проявляються в зворотній реакції отримувача у вигляді певних дій (його активності/пасивності, діяльності/бездіяльності, участі/неучасті) та прийнятті відповідних рішень.

Проте досить часто повідомлення потрапляє і до інших груп, окрім цільової, причому відправник це робить несвідомо і нецілеспрямовано. Це призводить до непрямих наслідків, які спричиняють зміну співвідношення сили чи політичної ваги основних політичних акторів (посилення або послаблення одного з акторів в політичній системі держави чи на міжнародній арені). Наприклад, результатом міжпартійної комунікації може стати падіння чи підвищення рейтингу довіри/недовіри серед населення її учасників; владна комунікація може вплинути на міжнародний престиж держави.

Короткостроковість чи довгостроковість результатів політичної комунікації визначається їх часовою тривалістю. Як правило, короткотривалі наслідки розраховані на найближчу перспективу. Наприклад, політична комунікація в період передвиборчої кампанії однієї з політичних партій чи когось з кандидатів може бути ініційована для зірвання виборів. Довготривалі результати діють протягом довшого періоду часу і можуть слугувати платформою для підготовки партії чи кандидата до наступних виборів.

В результаті дострокових виборів 30 вересня 2007 року і затяжних переговорів в парламенті було сформовано дуже хитку (із 227 народних депутатів) коаліцію між Блоком Юлії Тимошенко та Блоком «Наша Україна – Народна Самооборона». Одразу ж про свою опозиційність заявила Партія Регіонів. Також до Верховної Ради пройшли Народний Блок Литвина та Комуністична партія України.

Відповідно саме ці партії найактивніше виявили свої позиції щодо вступу України до НАТО. Ми вважаємо, що дослідження даного питання повинно включати наступні елементи: позиція партій стосовно напрямків зовнішньої політики України, що зафіксовано в їх передвиборчих програмах, практична діяльність партій, пов’язана з реалізацією програм, позиція партій щодо Бухарестського самміту НАТО, позиція української влади та політикуму щодо НАТО в контексті російсько-грузинського воєнного конфлікту в серпні 2008 року. В даній статті зосередимо свою увагу лише на діяльності партій і подіях, пов’язаних з проведенням Бухарестського самміту.

Ще у 2006 році проблема відносин Україна-НАТО спричинила гостру внутрішньополітичну дискусію навколо моделі забезпечення національної безпеки України. Так, державно-політична еліта розпочала дискусії щодо можливого набуття в подальшому Україною нейтрального статусу, що мало стати своєрідною альтернативою вступу до НАТО. Навіть були внесенні відповідні законопроекти на розгляд Верховної Ради України. Також обговорювалась перспектива приєднання України до Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) і можливість збереження у майбутньому позаблокового статусу України [1, с. 51].

18 січня 2008 року Президентом України Віктором Ющенком, Прем’єр-міністром Юлією Тимошенко та спікером Арсенієм Яценюком було спрямовано листа до Генерального Секретаря НАТО з проханням розглянути питання про приєднання України до ПДЧ на Бухарестському самміті в квітні 2008 року. Оскільки Ющенко, Тимошенко і Яценюк – це представники коаліції, то такі їх дії викликали гостру реакцію опозиції. Відповідно Партія регіонів заблокувала Верховну Раду України і пообіцяла відновлення її функціонування лише у випадку прийняття проекту постанови, згідно з яким рішення про вступ до НАТО буде прийматись за результатами всеукраїнського референдуму, а також запропонувала для припинення конфлікту відкликати їм свої підписи. З однієї сторони, це можна розглядати як шантаж, а з іншої як готовність до торгу. Але тут принаймні звучали конкретні вимоги. Коаліція, в свою чергу, могла одразу погодитись на вимогу стосовно референдуму, оскільки це відповідає положенням коаліційної угоди, але чомусь цього не зробила.

В дискусію щодо НАТО також втрутилась і Комуністична партія України, лідер якої Петро Симоненко заявив, що президент Віктор Ющенко, намагаючись домогтися для України ПДЧ, зробив український народ "заручником власних забаганок і хворобливих амбіцій". Симоненко також визнав, що до НАТО Україну поки ніхто офіційно не запросив. "Ющенко зневажає правом людей провести референдум, бо прекрасно розуміє, що громадяни України не підтримають вступ до НАТО, а тим самим позбавлять натовських лобістів джерела фінансових і політичних дивідендів, перекриють їм доступ до розкрадання бюджетних грошей", - додав лідер КПУ [14]. Натомість дана заява лідера комуністів не викликала жодної зворотньої реакції, а тому вона є неефективною в комунікативному плані.

Згідно з дослідженням Київського міжнародного інституту соціології на питання про необхідність проведення референдуму щодо вступу України до НАТО серед тих, хто вважає, що такий референдум не потрібен взагалі 29% прихильників Комуністичної партій України, 20% - Партії регіонів, 18% - Блоку Литвина і по 16% - БЮТ і НУНС. Натомість 47% прихильників НУНС, 43% – БЮТ, 42% – Блоку Литвина, 33% – Партії регіонів і 30% – КПУ вважають доцільним відкласти референдум щодо вступу до НАТО до того часу, поки населення не буде про НАТО достатньо поінформованим.
 
21 лютого 2008 року в парламенті було зареєстровано проект постанови "Про рішення щодо вступу України до Організації Північноатлантичного договору (НАТО)", в пояснювальній записці до якого зазначено, що він обумовлений "вимогою більш ніж 15 млн. громадян України виступити проти інтеграції України до будь-якої військово-політичної організації, зокрема і НАТО", ініціатором якого виступив спікер Арсеній Яценюк (НУНС) [18].

Окрім того, лідер Партії регіонів Віктор Янукович навіть поїхав до Брюсселю, де зустрівся з Комісаром Європейської Комісії з питань зовнішніх відносин та європейської політики сусідства Бенітою Ферреро-Вальднер і заявив, що, якщо самміт НАТО з повагою ставиться до українського народу, то він зніме питання про розгляд заявки України щодо приєднання до ПДЧ [19].

Громадськість одразу ж відреагувала на такі кроки влади. Згідно з дослідженням ФОМ-Україна в березні 2008 року, після підписання звернення до Генерального Секретаря, до Ющенка гірше почало ставитись 43,3% опитаних, до Тимошенко – 42%, до Яценюка – 41,2%. Тоді як лист Януковича підтримало 47,5% респондентів, 32,4% - не схвалило і 20,2% - не змогли відповісти.

При цьому більшість експертів таку поведінку опозиції назвала нелогічною, оскільки:

1. Саме Партія регіонів проголосувала за закон про основи національної безпеки, де вступ в НАТО названо стратегічним завданням держави
2. У 2006-му році лідер партії підписався під Універсалом національної єдності, де погодився на вступ до НАТО.
3. Крім того, Партія регіонів проголосувала за навчання НАТО, за статус військових НАТО тощо [8].

Громадські організації і експерти, які постійно займались проблематикою НАТО, влучно підмічали зміну позицій влади і партій. При цьому вони говорили про переваги і недоліки потенційного приєднання до НАТО.

Для відновлення роботи парламенту між парламентськими фракціями постійно велися переговори щодо узгодження тексту протоколу примирення, а також розв’язання питання вступу України до НАТО. Труднощі в досягненні компромісу між коаліцією і опозицію були спричинені різними позиціями партій, що входять до складу коаліції. Так, якщо БЮТ був за прийняття постанови, розблокування парламенту і забезпечення діяльності уряду, то НУНС був менш поступливим, оскільки розраховував на західний регіон, що має інше сприйняття НАТО. Тим не менше, було внесено наступні пропозиції. Перша: депутатам пропонувалось взяти до відома, що підпис спікера ВР у листі до генсека НАТО не відображає консолідовану позицію з цього питання конституційної більшості парламенту. Другий варіант рекомендував прийняти як узгоджену постанову ВР «Про деякі питання прийняття рішень щодо вступу України до НАТО», тобто єдину компромісну постанову. Згідно з третім варіантом передбачалось розглянути усі зареєстровані у ВР проекти постанов щодо членства України в Північноатлантичному альянсі.

Партія регіонів була прихильницею третього варіанту і наполягала на своїй позиції стосовно НАТО – всенародному референдумі. НУ-НС дотримувався думки, що референдум щодо вступу до НАТО повинен відбутися не раніше, ніж перед самим вступом. Інший учасник коаліції БЮТ від публічних заяв утримувався і намагався усунутись від парламентарних дискусій.

Та все ж таки, 6 березня в парламенті 248 голосами (175 від Партії регіонів, 34 – від БЮТ, 19 – від НУ-НС, 20 – від Блоку Литвина, фракція Компартії не голосувала) було прийнято протокол порозуміння і проект постанови по НАТО, яка передбачала наступне:

1. Остаточне рішення про вступ до НАТО приймається лише за наслідками всеукраїнського референдуму, який може проводитися за народною ініціативою відповідно до закону про всеукраїнський референдум.

2. Голова Верховної Ради зобов’язаний повідомити генсека НАТО про це рішення парламенту України.
Представники коаліції заявили, що це рішення реально показує рівень порозуміння між парламентськими силами і водночас не суперечить коаліційній угоді [15]. Зокрема, лідер Фракції БЮТ Іван Кириленко зазначив, що дана постанова відповідає умовам коаліційної угоди, що передбачають прийняття остаточного рішення про вступ  України до НАТО лише шляхом референдуму.

А член фракції Партії регіонів Леонід Кожара після прийняття компромісної постанови висловив думку, що скоріше за все референдум по НАТО відбудеться не у 2008 році, оскільки на самміті в грудні перспектива приєднання до ПДЧ ще не буде зрозумілою. Він також підкреслив, що Партія регіонів не є противницею НАТО, вона проти вступу України до Альянсу, і виступає за всесторонню співпрацю з ним [5].

Проте лідер Народного Руху Борис Тарасюк заявив, що Україна може вступити в НАТО без всенародного референдуму, навіть незважаючи на постанову Верховної Ради, яка передбачає, що відповідне рішення буде ухвалюватися після референдуму. Він зазначив, що у НАТО "немає вимоги до кандидатів про обов'язкове проведення референдуму".

"І практика проведення консультативних референдумів щодо вступу в Альянс досить небагата. Всього три країни пішли на це – Словаччина, Угорщина і Словенія. В Угорщині і Словенії народ цілковито підтримав курс уряду. І тільки в Словаччині референдум був взагалі оголошений таким, що не відбувся через низьку явку. Але в будь-якому випадку ці референдуми – тільки консультативні. Політична еліта просто цікавиться думкою народу, але сама вирішує, брати її до уваги чи ні", - розповів Тарасюк [16].

13 березня 11 партій (Комуністичні партій України, Соціалістична партія України, партія "Нова сила", Всеукраїнська чорнобильська народна партія, "Російський блок", "Соціал-демократичний союз", партія "Справедливість", Прогресивна соціалістична партія, Соціал-демократична партія (об'єднана), партія "Київська Русь" і Партія відродження українського села) у відкритому листі-зверненні до генсекретаря НАТО Яапа де Хооп Схеффера закликали НАТО не розглядати приєднання України до плану дій із членства в цій організації. У зверненні зазначалось, що прохання розглянути приєднання України до ПДЧ суперечить волі України бути нейтральною державою, зафіксованій в Декларації про державний суверенітет. Крім того, вони заявили, що текст прохання до альянсу розглянути приєднання до ПДЧ суперечить Конституції й зазначають, що десятки місцевих рад уже оголосили свої регіони "територіями без НАТО" [13].

Представники лівих партій почали проводити так звані громадські референдуми в Південній і Східній Україні (регіони, де підтримка членства України в Альянсі дуже низька) – неофіційні опитування громадян щодо ставлення до НАТО [3].
Окрім того, Комуністична партія України навіть вимагала від генерального прокурора притягти до кримінальної відповідальності Президента України, оскільки він відмовився підписати указ про проведення референдуму щодо вступу України. Партія також передала до Центральної виборчої комісії 4 млн підписів громадян, що дозволяють провести референдум.

18 березня 2008 року 58 народних депутатів створили групу «Анти-НАТО», про що оголосив депутат від Компартії Ігор Алексєєв.

Якщо ж говорити про міжособистісний рівень міжпартійної комунікації, то тут носіями інформації виступають окремі особи – спікери партій, уповноважені виголошувати не особисту позицію, а лише інтерпретувати позицію партії. При цьому допускаються обмежені варіації цих тлумачень. Так, найліберальнішим в цьому відношенні був НУНС, оскільки можливість висловити свою думку по НАТО мали не лише спікери, а й інші члени партії. Від імені Партії регіонів виступали лише спікери, але вони дещо відходили від офіційної позиції партії, а тому їхні думки не завжди співпадали. В цьому відношенні КПУ можна вважати найбільш пасивною, оскільки, як правило, позицію озвучував її лідер Петро Симоненко. Натомість БЮТ ніяк не міг визначитись з позицією, результатом чого стала різноманітність зроблених заяв. Головними спікерами партії були Немиря і Кириленко.

Напередодні проведення самміту в Бухаресті фонд «Демократичні ініціативи» провів опитування. На запитання, якби у найближчу неділю відбувся референдум щодо членства в НАТО – «за» проголосувало б 54% виборців НУНС і 51% - БЮТ, 1,3% - КПУ і 2% - Партії регіонів, а «проти» - 95% виборців КПУ, 92% - Партії регіонів, 33% - НУНС і 27% - БЮТ.

За результатами роботи Бухарестського самміту НАТО (2-4 квітня 2008 р.) Україна запрошення про приєднання до ПДЧ не отримала. Але було прийнято рішення про початок інтенсивного діалогу з Україною і Грузією, аби прискорити цей процес.

Вже після проведення Бухарського самміту, коли було відомо, що Україна не отримала ПДЧ, народний депутат від Компартії України Олександр Голуб висловив думку про внутрішній розкол України, тому вступ до НАТО не є потрібним, оскільки він ще більше його посилить. «Саме внутрішній розкол України по відношенню теми НАТО, коли населення Криму і Сходу категорично не сприймають натовські проросійську політику… із вступом в НАТО цей розкол отримає новий імпульс, нову форму розвитку. Це призведе до дестабілізації ситуації», - сказав депутат [6].

Отже, міжпартійні дискусії з приводу приєднання України до ПДЧ ще раз показали, що політична риторика партій не має продовження в їх діяльності. Коаліції і опозиції дуже важко вести переговори і шукати компромісні рішення. В процесі комунікації передані повідомлення не викликають очікуваних реакцій.

1. Політичні сили мають принципово різні позиції стосовно зовнішньополітичної доктрини України і її співпраці з міжнародими організаціями. І така різновекторність спричиняє непорозуміння і конфлікти з використанням торгу і шантажу, розв’язання яких перешкоджає реалізації поставлених цілей і завдань.
2. Міжпартійна боротьба зміщує акценти з основної проблеми (в даному випадку вступ до НАТО) на проблеми міжпартійних відносин.
3. Практична діяльність партій свідчить про їх спрямованість  на завоювання підтримки виборців і початок підготовки до наступних виборів, а не на реалізацію національних інтересів держави.
4. Складність ситуації стосовно Бухарестського саміту полягала в неоднозначності позицій політичних сил і представників влади, відсутності одностайності (не стосовно якихось критеріїв, а взагалі доцільності можливого вступу України до НАТО).
5. Найбільш поширеними формами комунікації, що використовувались партіями, були: публічні ініціативи і заходи, що набули форми позапарламентського тиску, заяви та інтерв’ю уповноважених осіб для ЗМІ, а також заяви в парламенті як офіційний документ. Головним каналом поширення інформації виступали медіа. При цьому для партій короткостроковість результатів комунікації означала отримання бажаних наслідків Бухарестського самміту (приєднання/неприєднання України до ПДЧ), а довгостроковість – підготовка до наступних парламентських виборів і завоювання симпатій електорату.
 

Література:

1. 100 днів коаліційного уряду: погляд неурядових аналітичних центрів // Національна безпека і оборона, 2006, №10 – С. 3-73.
2. 100 днів української влади в новому форматі: оцінка дій в контексті дотримання демократичних цінностей (Аналітична доповідь) //Національна безпека і оборона, 2008, №2. - С. 2-88.
3. Дейниченко Р. КПУ вимагає референдуму щодо членства в НАТО//http://www.voanews.com/ukrainian/archive/2007-03/2007-03-19-voa5.cfm
4. Думки населення України щодо проведення референдуму щодо вступу України до НАТО//http://www.kiis.com.ua/index.php?id=2&sp=1
5. Коновалов Д. Леонид Кожара: «Партия регионов не выступает против НАТО»//http://www.4post.com.ua/politics/89613.html
6. КПУ: Вступление в НАТО «добьет» Украину//http://www.rosbalt.com.ua/2008/04/08/472660.html
7. Особливості діяльності партійного осередку в умовах виборчої кампанії 2006 року. – К.: Лікей, 2005. – 144 с.
8. Палій О. Чого хоче опозиція в питанні НАТО?//http://www.pravda.com.ua/news/2008/2/13/71561.htm
9. Политический менеджмент: Учеб. пособие / Под. общ. ред. В. И. Жукова, А. В. Карпова, Л. Г. Лаптева, О. Ф. Шаброва. – М.: Изд-во Института психотерапии, 2004. – 944 с.
10. Понад 40% українців стали гірше ставитися до Ющенко, Тимошенко і Яценюка та більше половини довіряють Путіну!//http://www.ua-reporter.com/novosti/26338
11. Результати загальнонаціонального соціологічного опитування щодо членства України в НАТО та ЄС//http://dif.org.ua/ua/poll/q200804
12. Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика. – Львів: ЦПД – „Астролябія”, 2005. – 366 с.
13. Симоненко й Мороз просять НАТО не починати, і чекають Януковича//http://www.pravda.com.ua/news/2008/3/13/73002.htm
14. Симоненко каже, що лобісти НАТО "відмивають" гроші//http://www.pravda.com.ua/news/2008/2/29/72421.htm
15. У БЮТ голосування по НАТО вважають "повчальним кроком"//http://www.pravda.com.ua/news/2008/3/6/72741.htm
16. Україна може вступити в НАТО і без референдуму?//http://www.pravda.com.ua/news/2008/3/31/73881.htm
17. Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. посібник. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 528 с.
18. Янукович зареєстрував у Раді "заковику" для НАТО//http://www.pravda.com.ua/news/2008/2/22/72023.htm
19. Янукович навчив НАТО, як вчинити з Україною//http://www.pravda.com.ua/news/2008/2/27/72277.htm


Джерело: Україна-НАТО: регіональний вимір. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. - Львів, 6 грудня 2008 року

Повернутися до списку публікацій



Архів публікацій

<<< Червень 2018 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

Останні публікації