Особливості національної євроатлантичної інтеграції

Особливості національної євроатлантичної інтеграції

18/12/2008

Микола Крат, філософський факультет Львівського національного університету імені Івана Франка

Як відомо, 2-4 квітня 2008-го року відбувався 59-й самміт НАТО, на якому серед іншого розглядалося і питання надання Україні та Грузії Плану Дій щодо Членства у цій організації. Тоді було прийнято рішення перенести розгляд даної проблеми на грудень цього року з огляду на відсутність одностайності серед країн-членів Альянсу. Відтак пронатівські українські політики, головним чином Віктор Ющенко, увесь цей час висловлювали тверду надію, що вже у грудні Україна швидше за все отримає ПДЧ.

Втім, перспективи нашої держави щодо отримання Плану Дій залежали від великої кількості передумов, а з квітня минуло чимало часу і відбулося чимало важливих політичних подій. На зовнішній арені – це в першу чергу останній військовий конфлікт на Кавказі, з приводу якого багато фахівців висловлювалися, що ця війна – реакція Росії на натівські плани Грузії. Всередині ж України за цей час найважливішим, мабуть, було те, що остаточно проголошено війну між президентом та прем’єром.

Юлія Тимошенко поставила Ющенка у дуже непросте становище. З одного боку її рейтинг перевищував рейтинг чинного президента більш, ніж у три рази, тому Ющенко змушений був усі сили віддати на те, аби так, чи інакше змінити це становище на свою користь. З іншого ж боку він не міг забувати, що країни, які висловили підтримку Україні у питанні її входження в НАТО, очікують від президента певних вчинків, які б були спрямовані на відновлення стабільності, пошук у суспільстві консенсусу. Але, як ми бачимо, Президент все ж вирішив у першу чергу розв’язати свої внутрішньодержавні проблеми, відтак віра в отримання Україною ПДЧ у грудні зав’яла в усіх тверезих умів ще восени, але тільки не у влади, яка до останнього оптимістично сподівалася на чудо.

При цьому слід зазначити, що отримання ПДЧ зовсім не є гарантією приєднання України до НАТО. Деякі західні політики, наприклад, зазначали, що коли після того, як наша держава отримає ПДЧ, до влади прийде Віктор Янукович, то він своєю політикою може зробити все для того, аби Україна все-таки не вступила у НАТО. Крім того, після отримання ПДЧ може пройти ціле десятиліття, доки держава таки приєднається до Блоку. До прикладу, Албанія отримала План у 1999 році, а Хорватія у 2001 році, а їх входження у НАТО очікується лише у 2009 році. До того ж, як зазначає Віталій Мартинюк, Хорватія та Албанія вже були у сфері впливу ЄС та НАТО, а „Україна є занадто великою, важливою і геополітично значущою країною, щоб її прийняття в Альянс здійснювалося без ревізії і чіткого визначення майбутнього призначення”.

Втім, якою буде ця ревізія, які застосовуватимуться критерії? Чи вирішальною тут буде реальна готовність України, чи ж країни-члени НАТО у своєму рішенні керуватимуться політичним чинником – як складеться зовнішньополітична ситуація, – чи взагалі внутрішньодержавними інтересами. Про це, зокрема, говорив і грузинський міністр інтеграції Темурі Якубашвілі: „це стає більшою мірою політизованим, ніж технічним рішенням, заснованим на реаліях”.

Щодо зовнішньополітичних аспектів натівських перспектив України, то тут можна знайти два основних вектора: стосунки між США і Росією, стосунки між Європою та Росією. У США, всю увагу було прикуто до президентських перегонів, там вирішували питання: «чи стане вперше в історії Сполучених Штатів президентом...» і так далі, тому питання стосунків із Москвою мало довгий час більш агітаційний характер, тобто як Маккейн, так і Обама, – обоє у своїй пропаганді намагалися заробити рейтинг, серед іншого, і на полюванні за «червоною» відьмою, адже для пересічного американця Росія – прямий спадкоємець Радянського Союзу, а отже і його політики. То ж тут вдало можна було поспекулювати на загрозі нової «холодної війни». І хоч керівництво США розуміє, що часи уже змінилися і насправді Москва вже абсолютно нездатна реально протиставляти свою військову машину американській, для залучення електорату така пропаганда ще цілком може згодитися.

Попри те, що у військовому плані Росія далеко не така могутня, як був Радянський Союз, природні ресурси свої вона ще не вичерпала, а тому за допомогою цінової політики, може чинити тиск на країни Європи, які на відміну від США, що вивозять нафту із країн Перської затоки, залежать від поставок енергоносіїв із Росії. Відтак Америка може собі дозволити відверту конфронтацію із Москвою, втім не боячись, що ця конфронтація виллється у щось серйозніше. Тому Сполучені Штати, усвідомлюючи, що вступ Грузії та України до НАТО укріпить їх власні позиції у цьому блоці, є, мабуть, найбільшим прихильником надання Україні Плану Дій. Особливо на цьому наголошував Маккейн, який бив на сполох, мовляв, Росія хоче знищити усі менші демократії навколо себе, тому Україну треба якомога швидше захистити і прийняти до НАТО.

Втім, ані Буш, ані Маккейн, ані Обама не можуть «за вуха» притягнути Україну в НАТО. Для цього потрібна відповідна реакція і з нашого боку. Позиції одного Ющенка недостатньо, на чому неодноразово наголошували як американські, так і європейські політики, потрібен загальносуспільний консенсус. Ситуацію значно погіршив указ про розпуск парламенту, який Президент підписав після численних застережень з боку країн-членів НАТО. Наприклад, надзвичайний та уповноважений посол США в Україні Вільям Тейлор в ефірі «5 каналу» заявляв, що політична ситуація в нашій державі буде впливати на рішення міністрів закордонних справ країн-членів НАТО у грудні, натякаючи на те, що непримиренна ворожнеча між прем’єр-міністром та президентом не приведе до членства в Альянсі. Фактично після указу про розпуск парламенту Україна остаточно втратила шанс на отримання ПДЧ. Це підтвердилося ще наприкінці вересня колишнім послом США в Україні Стівеном Пайфером, який  стверджував, що в разі розпуску парламенту у грудні Україна не отримає ПДЧ. Він наголошував, що у Вашингтоні розчаровані багатьма українськими політиками, оскільки через внутрішні міжусобиці політична влада у нас не спроможна провести таких необхідних внутрішніх реформ. Також Пайфер висловив побоювання, що у зв’язку із проведенням парламентських, а трохи згодом президентських виборів, Україна не зможе ще певний час демонструвати послідовну зовнішню політику.

Якщо навіть у Вашингтоні стриманіше почали говорити про перспективи вступу України до НАТО, то в Європі тим паче не було одностайності щодо даного питання. Наприклад, в кінці вересня британський посол у Росії Тоні Брентон заявляв, що час вступати у НАТО для України ще не настав. Він наголосив, що в Україні більшість громадян поки виступають проти участі нашої держави у Північноатлантичному Альянсі, тому насилу Україну в НАТО ніхто тягнути не збирається.

Втім, щодо натівських перспектив Києва найважливішу роль відіграють Німеччина та Франція. А поки цим обом державам не подобається думка про входження України до Блоку. Особливо тверда позиція стосовно цього у німецького канцлера Ангели Меркель. Та й загалом, Європа – не США, їй в жодному випадку не вигідно вступати у конфронтацію із Росією, враховуючи, що активними імпортерами російських енергоресурсів виступають Німеччина, Польща та й інші члени НАТО. Крім того, входження України зміцнило б позиції США в НАТО, що і так останнім часом видаються Європі надто непропорційними.

Та й справді, чи може Україна вважати себе дуже вигідним кандидатом на вступ у НАТО? Все-таки це не благодійна організація, тому й Альянс повинен отримати якусь вигоду від прийому до себе України. Що ж може запропонувати наша держава окрім кількох елітних військових підрозділів, що брали участь у миротворчих операціях? Напівзруйновану армію, яка зовсім нещодавно відмовилася від онуч та кирзових чобіт, яка побудована ще за радянським зразком, в якої відсутнє нормальне технічне оснащення, солдати якої ще більшою мірою є гарматним м’ясом, аніж армією у сучасному європейському та американському розумінні. Українські збройні сили потребують значного фінансування, і швидше за все цим би зайнялися Сполучені Штати, які відтак змогли б маніпулювати Україною за власними інтересами, що, очевидно, не влаштовує великі європейські країни.

Що ж до наших найближчих сусідів, зокрема Польщі, яка, можливо, висловлює більшу прихильність стосовно входження України до НАТО, то по-перше, як каже Тарас Возняк,  Польща, як і Україна, поки є швидше не суб’єктами, а oоб'єктами зовнішньої політики. А по-друге, навіть активна підтримка Польщі не допомогла б Україні вступити зараз у НАТО, адже у зв’язку із незадовільною внутрішньою політикою, за словами польського міністра закордонних справ Радислава Сікорського, значно зменшуються шанси нашої держави вступити до Альянсу. Він підкреслює, що три роки тому Україна могла отримати ПДЧ, але все ж своїми діями на зовнішній арені та у внутрішній політиці українське керівництво, очевидно, не викликало достатнього рівня довіри до себе.

Відтак, як ми бачимо, головними прихильниками надання Україні Плану Дій щодо Членства у НАТО були США, але й там почали розчаровуватися у діях Ющенка та його команди. Європа ж ставиться до входження України у НАТО значно стриманіше, а таким країнам, як Німеччина, схоже, найбільш вигідний існуючий стан справ, який не псує відносин із Росією.

Багато звичайно залежало і від того, як розгорталися події всередині самої України. Головний агітатор за входження до НАТО – Віктор Ющенко дедалі більше втрачав рейтинг, хоч деякі джерела наполягали на тому, що рішення розпустити Верховну Раду підвищило рівень підтримки Президента серед населення на 6%, тобто мало не вдвічі, але це звучить доволі сумнівно. Так чи інакше, якщо до президентських виборів нічого не змінитися в українських дуже динамічних реаліях, то Ющенко приречений на поразку. Відтак, йому на зміну прийде швидше за все або Юлія Тимошенко, або Віктор Янукович. Обоє вони у значно меншій мірі є прихильниками вступу України до НАТО. Хоча Юлія Володимирівна ще взимку ставила підпис під так званим «листом трьох» (Ющенко, Тимошенко, Яценюк) із проханням надати Україні ПДЧ, відтоді її позиція змінилася, і зараз, після укладення газових домовленостей із Росією, вона не підтримуватиме входження України до Альянсу. Насправді для прем’єрки набагато важливіша інтеграція у ЄС, а не в НАТО. Про це свідчить і урядовий закон «Про внутрішню та зовнішню політику України на період до 2010 року», в якому не згадується про приєднання нашої держави до ПДЧ.

Щодо Віктора Федоровича, то він не є аж настільки проросійським політиком, як це демонструє перед своїми виборцями, але він і не прихильник приєднання України до ПДЧ. Швидше за все, Янукович тут більше солідарний із Юлією Володимирівною, то ж інтеграція до Європейського Союзу є для нього значно пріоритетнішим питанням.

Серед пересічних українців поки більше «проти», ніж «за» входження України в НАТО. За деякими соціологічними підрахунками прихильників інтеграції до Альянсу близько 40%. Але, звісно, тут треба враховувати хто є замовниками подібних досліджень та як саме було сформульовано питання. Цілком ймовірно, що ці дані є значно завищеними. І хто знає, чи зможе найближчим часом зрости рівень довіри до НАТО, тим більше, що Віктор Ющенко, який уособлював пронатівську спрямованість України, в очах деяких українців дискредитував себе, а отже, цілком можливо, що деякі громадяни розчарувавшись у Президентові, розчарувалися і в ідеї необхідності вступу України до НАТО.

Отож, НАТО сказало своє слово, і нам залишається хіба збирати коментарі. Що, до речі, може дати дуже цікаві результати. До прикладу, як одне і те ж рішення країн-членів НАТО сприймається різними сторонами. У Німеччині бачать у ньому скоріше заперечну відповідь, ніж позитивну, а пані Райс впевнена, що це тверде «так». Росія, знову ж, бачить у цьому рішенні «ні», а наша влада оптимістично трактує його як «так». Очевидно, справа тут у тому, через які окуляри дивитися. Росія із Німеччиною дивляться, в основному, через окуляри блакитного відтінку – кольору газу. Через які скельця дивляться Сполучені Штати – таємниця федерального уряду, а от в України явно вони гламурно-рожеві.

Відтак, кожен сам може вибирати те трактування, яке йому більше до душі. Можна прислухатися до слів Кондолізи Райс, яка твердить, що НАТО уже прийняло остаточне позитивне рішення щодо України. Мабуть, вона вже настільки звикла ототожнювати НАТО із Сполученими Штатами, що не звернула уваги на те, що таке рішення прийняла хіба її держава, та й то за президентства Буша, а хто знає, як там воно буде при Обамі.

Єхануров же наполягає на тому, що Україна повинна екстерном вступити у НАТО, він понад усе прагне переконати цю організацію в тому, що їм без нас не обійтися – без армії, якій ледве вистачає фінансування на харчі та одяг.

Зате справжнє зерно істини злетіло з уст Огризка: «Ми досягнули того, чого хотіли», – стверджує він, і таки справді, влада не могла не усвідомлювати, до яких наслідків приведе затяжна політична криза і майже безрезультатні політичні торги.

При цьому усі наголошують на тому, що для оптимізації відносин між Україною та НАТО треба досягнути політичної стабільності. Це, таке складається враження, в українських реаліях означає, наприклад, обрати роки через два спікера, а за чотири-п’ять років взятися нарешті за ухвалення антикризових законопроектів, а тоді можна і в НАТО, екстерном.

Але чим же насправді вважати рішення НАТО – здобутком чи втратою для України? Якщо прислухатися до вітчизняних експертів, то це – величезний здобуток українських дипломатів. Хоча з іншого боку, може видатися, що найбільшим здобутком дипломатів постає те, як із негативної відповіді можна видобути спеціально для виборців таке бажане рішуче «так». Експерти стверджують, що надання Україні ПДЧ було б надто сміливим сигналом, в тому числі і для Росії, якого НАТО побоялося давати. Якщо для них надто сміливий сигнал дати Україні ПДЧ, то як вони взагалі можуть наважитися прийняти нас до своїх лав? З іншого боку, Україні вже демонструють, як до неї будуть ставитись в майбутньому, навіть коли вона таки вступить до НАТО – як до об'єкта відносин, маніпулюючи нашою державою задля досягнення власних цілей. Адже у разі отримання Україною ПДЧ, вона, рано чи пізно, мала би моральне право ставити перед НАТО хоч би якісь вимоги, а в нинішньому статусі все залежить від доброї волі країн-членів Північноатлантичного Альянсу. Можливо, їм просто зручно на всякий випадок мати під рукою Україну, готову до інтеграції, – на випадок, якщо зміниться баланс сил на міжнародній арені. Тому Київ хай поки готується, а НАТО ще й до всього матиме дієвий важіль впливу на внутрішню політику нашої держави.


Джерело: Україна-НАТО: регіональний вимір. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. - Львів, 6 грудня 2008 року

Повернутися до списку публікацій



Архів публікацій

<<< Червень 2018 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

Останні публікації