Євроатлантична інтеграція: українська дилема

Євроатлантична інтеграція: українська дилема

23/12/2008

Таміла Герасимчук, Рівненський державний гуманітарний університет

В умовах глобальних трансформаційних змін проблема безпеки не обходить жодної країни сучасного світу. Нові виклики, так як і виклики, що існують протягом багатьох віків, несуть загрозу існуванню людства. В сучасному світі зміст поняття безпека суттєво трансформувався. Окрім класичного розуміння (територіальна цілісність, суверенітет, політична стабільність) додалися інші аспекти: економічні, інформаційні, енергетичні, екологічні, соціальні, культурні, релігійні тощо.

Наукове дослідження проблем національної та міжнародної безпеки в сучасних  умовах має не лише важливе науково-теоретичне, але і практичне значення для нашої держави, позаяк Україна донині перебуває в “роздумах” щодо своєї ролі та можливої участі в сучасних моделях безпеки. Перед нашою державою постала дилема: бути чи не бути Україні в НАТО.

Проблема національної безпеки України має кардинально важливе значення в контексті загального розвитку країни та її інтеграції до тих міжнародних структур, які сприятимуть реалізації українських національних інтересів. Україна, з огляду на особливості її геополітики та політичної географії, є своєрідним резонатором міжнародних процесів. Цей факт був очевидним на початку становлення державності і суверенітету України. Очевидний він і сьогодні. Проте донині нашій державі не вдалося реалізувати правильну стратегію запобігання відповідним ризикам і використання переваг. Можна погодитись з українським вченим Володимиром Ліпканом, який цілком справедливо зазначає, що “фактичне геополітичне становище держави дозволяє констатувати неадекватність реального і бажаного стану України в світі, відсутність дійових стратегій, які б зрушили країну з критичної межі: межі одвічного протистояння одного українця іншому, протистояння не заради досягнення вищих цілей, а заради власне протистояння. Це зумовлює зосередження пильної уваги до проблем забезпечення національної безпеки держави, яка поєднує питання розвитку окремих складових системи національної безпеки з необхідністю забезпечення життєво важливих національних інтересів” [12, с. 355].

У сучасному глобалізованому світі економічні, політичні й військові проблеми багато країн світу не можуть вирішувати самостійно, а лише спільними зусиллями з іншими державами. Україна також зіткнулася з низкою проблем, які вона змогла б вирішити у процесі інтеграції до європейських та євроатлантичних структур. Протягом останніх років в українському суспільстві відбуваються політичні суперечки та дискусія щодо набуття членства в Організації Північноатлантичного договору (НАТО).

Для більшості європейських та євроатлантичних країн безпека нині вимірюється не військовими термінами, а загрози безпеці становлять нелегітимні уряди, корупція, організована злочинність, незахищеність кордонів, незаконна торгівля (зброєю, наркотиками, людьми), контрабанда, нелегальна міграція, етнічні та релігійні конфлікти, виробництво зброї масового знищення, нестача природних ресурсів, екологічні та техногенні катастрофи, і, звичайно, тероризм.

Безпека для НАТО є багатоплановим поняттям, яке включає в себе політичний, економічний, соціальний, екологічний і гуманітарний аспекти. Це, по суті, дає підстави блоку НАТО діяти в будь-якому регіоні світу. В умовах постійних і швидкоплинних дій у середовищі безпеки й виникнення нових глобальних загроз безпеці Альянс змушений постійно змінюватися та адаптуватися, щоб зберегти свою ефективність. У квітні 1999 р. держави-члени НАТО ухвалили нову Стратегічну концепцію НАТО, яка стала основою для трансформації діяльності НАТО (з початку ХХІ ст.) у відповідності з геополітичними змінами та новими загрозами і ризиками для безпеки. Розширення альянсу в 2004 р. і нові виклики та загрози безпеці країн НАТО зумовлюють те, що необхідно вносити корективи в положення Стратегічної концепції 1999 р. Напередодні свого 60-річчя з дня заснування в НАТО відбуваються “принципові дебати, що зосереджені на виробленні нової стратегічної концепції НАТО та політиці розширення. Деякі аналітики пропонують НАТО припиняти переговори щодо вступу, якщо той чи інший кандидат не буде відповідати критеріям “додаткових цінностей” [17, с. 49]. Якщо такий підхід стане домінуючим, нова концепція “Глобального партнерства НАТО” має шанси на початок практичної імплементації, що може перетворити НАТО на зовсім нову глобальну систему безпеки, ставлення до якої формуватиметься за іншими підходами.

Поза всяким сумнівом, проблема безпеки є актуальною, і не лише для політиків та фахівців з даної проблеми, а й для кожного українського громадянина, позаяк розрізняють три виміри безпеки: безпека індивіда, безпека суспільства, безпека держави. Для окремих громадян національна безпека – це їх невідчужувані права і свободи; для суспільства – збереження і примноження матеріальних і духовних цінностей, власне система підтримання існуючого стану системи та її динамічного розвитку; для держави – внутрішня стабільність, надійна обороноздатність, власне управління загрозами та небезпеками. Навіть пересічному громадянинові зрозуміло, що на даному етапі розвитку наша держава не спроможна гарантувати безпеку на всіх трьох рівнях.

Але зазначене вище зовсім не означає, що безпекою повинні займатись політики чи громадяни. Безпека це справа експертів, професіоналів з даної проблеми, позаяк лише вони можуть проаналізувати всі можливі альтернативи участі України у сучасних безпекових проектах, визначити переваги та недоліки членства України в Альянсі, а відтак дати адекватну відповідь на питання: чи потрібно Україні в НАТО. На нашу думку, вибір доцільно робити між експертними оцінками всіх можливих альтернатив. Суспільство має бути поінформоване (але в жодному разі це не може бути пропаганда чи агітація) про переваги і недоліки залучення України до тієї чи іншої моделі колективної безпеки. Спершу як проводити референдум щодо членства України в НАТО, у громади має бути достатня компетентність для голосування з питань безпеки.

Політична та економічна нестабільність, що посилюється світовою фінансовою та економічною кризою, надмірне майнове розшарування населення, корупція та прояви організованої злочинності, проблема кордонів, наркотрафік і посилення тиску нелегальної міграції на економічну, політичну та соціальну стабільність держави, збільшення вірогідності виникнення надзвичайних ситуацій природного й техногенного характеру, що поглиблюють руйнівний характер стихійних лих і зумовлених ними екологічних катастроф – це далеко не повний перелік загроз національній безпеці України.

Як можна захистити державу?  Що робити Україні: чи потрібно поспішати, аби не запізнитися з набуттям членства в НАТО, чи навпаки?

Потенційно (і це визнає сьогодні світ) розташована в центрі Європи Україна, з майже 47-ми мільйонним населенням здатна відігравати ключову роль у розв’язанні проблем європейської і глобальної безпеки. Колишній Генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон під час свого візиту до Києва у липні 2002 року зазначав: “НАТО має власний сильний інтерес у розвитку свого партнерства з Україною, країною великої стратегічної важливості, величезного потенціалу”. Нині ситуація певною мірою змінилася. Ненадання Україні ПДЧ на Бухарестському (квітень 2008 р.) та Брюссельському (грудень 2008 р.) самітах НАТО, а отримання натомість Національного річного плану дій, дає підстави зауважити, що головною причиною такого підходу до ролі Української держави є наростаюче усвідомлення у світі того факту, що будь-яке порушення стабільності у її відносинах з Росією здатне негативно позначитись на ситуації в Європі. Але реально все зводиться до того, як сама Україна презентуватиме себе в нинішніх умовах.

За логікою речей на початку XXI століття Україна виступає об’єктом інтересів Росії, Європейського Союзу і США. А це означає, що українській політичній еліті необхідно в кожному конкретному випадку ідентифікувати зміст цих інтересів і зосередитись на виробленні варіантів погодження їх з існуючими геополітичними реаліями. Як показує досвід, поки-що ми постійно запізнювалися з вирішенням назрілих проблем. І причин цьому немало. Чи не найголовнішим тут виступає синдром “поваги” до Росії. Проте слід визнати: майбутнє українсько-російських відносин цікавить нині не лише Київ і Москву. Архіпричиною цього є, безперечно, приналежність Росії до категорії ядерних держав із глобальними інтересами та намірами.

За таких умов для нас українців цілком закономірно постають питання. Ефективно чи ні робити вибір на кшталт: НАТО чи не-НАТО? Які можливі варіанти участі України у безпекових проектах сучасного глобалізованого світу?

Не вдаючись до детального аналізу, назвемо основні з них, які досить часто є предметом політичної дискусії, а особливо передвиборчих дебатів.

По-перше, нейтралітет України. Неприєднання України до міжнародних військових блоків і забезпечення обороноздатності власними силами, спираючись на базовий принцип недоторканності території нейтральної країни, відкриває перед Україною ряд привабливих перспектив. На нейтральну Україну перестане тиснути геостратегічний російсько-американський конфлікт щодо членства в НАТО. Буде створено реальні можливості використання стратегічних транзитних переваг України і, відповідно, оздоровиться атмосфера енергетичного діалогу з Росією. Проте, врахування негативних чинників, а воно необхідне, викликає стриманість в інтегральній оцінці цього варіанту. Щодо гарантій безпеки, які надаються нейтральним статусом, то вони є досить умовними й ненадійними. Окрім того, вони вирішальною мірою залежать від того, чи захоче визнати та чи інша держава цей нейтралітет. Таке визнання завжди переважно залежало не лише від виконання своїх зобов’язань нейтральною державою, а й від міри відповідності її нейтрального статусу геополітичним інтересам інших країн. Непевність гарантій й кон’юнктура геополітичних інтересів провідних держав світу змушувала нейтральні країни покладатися здебільшого не на міжнародні гарантії, які випливають з нейтрального статусу, а на боєздатність власних збройних сил. Все це призвело до того, що з часом нейтральний статус став своєрідною “екзотикою” в системі міжнародних відносин. Проголошення Україною нейтралітету унеможливлює її приєднання до військово-політичних альянсів чи політичних утворень, включно і з ЄС, який має оборонну та безпекову складові. Найбільшим недоліком цього статусу є перспектива перетворення України у буферну зону.

По-друге, позаблоковий статус України. Як одна з можливих альтернатив для України може розглядатися позаблоковий статус без права на нейтралітет, підтриманий або посилений Договором про гарантії безпеки України з боку провідних ядерних держав. У такому разі Україні доведеться орієнтуватися лише на власні сили, без права стати членом будь-яких військово-політичних союзів і без забезпечення основного права нейтральної країни – недоторканності її території. Проте, Україна одержить певні зовнішні гарантії військової безпеки від країн-гарантів. Перші кроки до такого Договору вже було зроблено у 1994 р. з підписанням “Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї”, також відомого як Будапештський. Проте, Меморандум – це політичний документ, що немає юридичної чинності, як, наприклад, стаття 5 Положення про колективну оборону НАТО.

Успіх у набутті Україною позаблокового статусу залежатиме від її наполегливості під час обговорення політичних, військово-політичних та економічних ініціатив на міжнародному рівні. Цілком зрозуміло, що головною перешкодою на цьому шляху стане проблема забезпечення військової безпеки України власними силами. Окрім того, необхідно чітко дати відповіді як мінімум на три питання. Які стратегічні інтереси країни-гаранта в регіоні, частиною якого є Україна? Інтереси якої держави зачіпатимуться таким Договором? На які саме поступки може піти Україна, підписуючи такий Договір? Обоє з найімовірніших кандидатів на можливе підписання Договору – США і Росія – мають настільки складнопереплетені інтереси й цілі, настільки амбіційні плани щодо облаштованості регіонального майбутнього, що, швидше за все, запропонують Україні піти на неприйнятні і вкрай невигідні поступки.

По-третє, набуття членства в НАТО. Членство України в НАТО нині є оптимальним рішенням із погляду протидії як транснаціональним, так і внутрішньо-суспільним загрозам. На рівні окремої держави ефективно протидіяти цим викликам досить важко, особливо з огляду на рівень економічного і технологічного розвитку України. Не менш важливим є і те, що Україна зможе інтегруватись не лише у європейський безпековий простір, а й у систему демократичних цінностей, в центрі якої є людина з її інтересами, консолідована демократія, верховенство права, високі соціальні, екологічні та інші стандарти життя. 

Окрім того, як показує досвід країн – учасниць військово-політичних блоків (і насамперед НАТО), скоординована спільна політика у сфері безпеки обходиться державам дешевше, а ніж забезпечення власної безпеки самостійно, коли потрібно будувати систему оборони “за всіма азимутами”. Ставши членом НАТО, Україна матиме можливість брати безпосередню участь у прийнятті рішень, які стосуються не тільки національних інтересів, але і створюють сучасну архітектуру безпеки в регіоні в цілому.

За сприятливого розвитку подій досить перспективним варіантом гарантування безпеки України може бути щорічне нарощування обсягів співробітництва з НАТО до такого рівня, коли вступ до Альянсу стане суто формальною процедурою. Привабливість такого рішення пов’язана з достатнім ступенем свободи у визначенні країнами-учасницями свого внеску у військово-політичну активність Альянсу; можливістю виходу на нові ринки збуту озброєнь, доступу до новітніх технологій, модернізації власних озброєнь і диверсифікації військового арсеналу; поліпшенням інвестиційної привабливості держави. Адже досвід країн Центральної Європи показує, що у 1997 р. в економіку Польщі було інвестовано 2,7 млрд. дол., в 1998 – 5 млрд. дол., 1999 – після вступу Польщі до НАТО – вже 8 млрд. дол. Чехія та Угорщина демонструють ще більш вражаючі цифри. Прямі іноземні інвестиції в економіку Чехії й Угорщини в 1997 р. становили 4 і 6,2 млрд. дол., в 1998 – 9,8 і 10,2 млрд. дол., 1999 р. – 12,8 і 14,5 млрд. дол. відповідно. Іноземні інвестиції в економіку Болгарії після вступу до НАТО у 2004 р. зросли вдвічі, Румунії – на 141% [14, с. 44 – 45].

Не зважаючи на те, що Україна в черговий раз не отримала ПДЧ, український істеблішмент стверджує, що Національний річний план дій дасть можливість наблизитися до НАТО. Зрозуміло, що таке рішення з боку Альянсу зменшує напруженість в українсько-російських відносинах та в українському суспільстві, громадська думка якого поляризована щодо доцільності інтеграції в НАТО. Але, з іншого боку, це свідчить про невизначеність з боку Альянсу щодо України, серед членів якого немає одностайної думки щодо доцільності розширення далі на Схід. На нашу думку, рішення буде залежати не лише від того, чи зможе Україна чітко виконувати річні Плани дій (хоча це також питання), але й значною мірою від міжнародної політики у наступному десятилітті. Не сприяють просуванню до НАТО і розпливчасті формулювання основних документів, на які спираються українські атлантисти. У Законі “Про основи національної безпеки України” від 19.06.2003 р. зафіксовано, що пріоритетом для України є “отримання членства в ЄС і НАТО при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з РФ, іншими країнами СНД, а також іншими державами світу” [8].

Навколишній світ істотно змінився і готується до ще більш масштабних змін. А внутрішня, і особливо зовнішня політика нинішньої України здійснюється в застарілій системі координат двополюсного світопорядку. Питання про членство в НАТО або інших міжнародних військових організаціях повинно бути не самостійною проблемою, а похідною від стратегії національної безпеки України. А стратегія, в свою чергу, має давати чітке уявлення про ту роль, яку відіграє Україна у світовій політичній та економічній системі.

По-четверте, створення спільної системи безпеки з Росією, тобто входження України в “Євроазійську підсистему безпеки” [18], яка формується в межах ОДКБ, в центрі якої стоїть Росія і яка посилюється іншим безпековим проектом, таким як ШОС, головними акторами якої є Росія і Китай. Найменш бажаний, але з огляду на нинішню ситуацію в Україні, цілком можливий проект за умови, якщо Україна й надалі позиціонуватиме себе, як держава з невизначеними, вірніше неузгодженими, національними інтересами, постійними суперечками у найвищих ешелонах влади.

На нашу думку, Україна повинна розвивати економічну співпрацю з Росією лише на паритетних засадах, але про політичну залежність не може бути й мови, позаяк і Україна, і Росія мають кожна свої національні інтереси, які не співпадають. Неоімперська політика Росії суперечить життєво важливим національним інтересам України. Зауважимо, що підтримуємо точку зору В.Ліпкана про те, що національні інтереси є “більш широкою категорією як національна безпека. Окрім того, національна безпека сама є як національний інтерес, тому що забезпечення безпеки особи, суспільства, держави є неодмінною умовою виживання країни, без чого стає неможливим досягнення цілей іншого порядку” [12, с. 327].

Але якщо у північного сусіда можна простежити “якісні зміни” у бік повернення до імперського мислення періоду “холодної війни” (наприклад, січнева заява про застосування у односторонньому порядку превентивних ядерних ударів, серпневі 2008 р. події в Грузії), то власне Альянс пропонує інші гарантії забезпечення національної безпеки України, що застерігають від повернення до минулого і сприятимуть подальшому демократичному розвитку. Але цей рух має бути рухом сильної держави, що має консолідовану політичну еліту, яка чітко визначила й прагне відстоювати національні інтереси України. Задля цього наша держава повинна вибудувати стратегію поведінки у новій системі міжнародних координат у відповідності з принципами безпеки, які можна сформулювати так:

1. Безпека має бути безпекою власної сили, а не лише чужого захисту. 
2. Безпека має бути питанням компетенції, а не політичної доцільності. Вибір на користь тієї чи іншої альтернативи безпеки має ґрунтуватися на знаннях про ту чи іншу модель безпеки, аналізі всіх аргументів за і проти.
3. Безпека має бути інноваційно достатньою.
4. Рішення щодо безпеки України має бути одночасно міжнародним консенсусом сильних, найбільш захищених держав або блоків таких держав, позаяк безпека окремої країни є частиною міжнародної безпеки. Окрім того, рівень компетенції повинен включати глобальний, міждержавний, внутрішньодержавний (як владний, так і суспільний) виміри.
5. Безпека держави може виступати предметом парламентського чи загальнонародного голосування, якщо на перерахованих вище рівнях (всередині держави, з сусідами, на міжнародній арені) сформульовано чіткі альтернативи такого вибору. Тобто вибір має бути з урахуванням усіх можливих варіантів. 

Підсумовуючи зазначимо, що Україна вже в черговий раз стоїть перед доленосним вибором. Бажання будувати стратегічне партнерство як із Заходом, так із Росією, яке випробовували на практиці всі попередні уряди України, зрозуміле, але неприйнятне за нинішніх умов. Яку б модель безпеки не прийняла Україна, в будь-якому варіанті забезпечення національної безпеки і пошук відповідей на нові виклики і загрози повинні здійснюватись в межах коопераційної моделі, власне у системі колективної безпеки з найбільш могутніми в економічному та військовому плані державами світу. Визначення зовнішньополітичного курсу, який би цілком відповідав національним інтересам України, водночас гарантуючи безпеку і спираючись на підтримку населення, – доленосне завдання, що стоїть перед нашою державою.

Література:

1. Алесеева Т. Россия в пространстве глобального восприятия // Международные процессы. Сопредельные пространства в мировой политике. – Том 5. – № 2 (14). – 2007. – http: www.intertrends.ru.
2. Бодрук О. Глобальні і регіональні системи безпеки: сучасна і перспективна роль України: Монографія / Білорус О., Лукьяненко Д. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. – К.,  1998. – С. 130 – 143.
3. Бодрук О. Договір про колективну безпеку країн СНД // Україна та Росія у системі міжнародних відносин: стратегічна перспектива: Монографія / Рада нац. безпеки і оборони України, Нац. ін-т пробл. міжнар. безпеки; За заг. Ред. С.І. Пирожкова, – К.: НІПМБ, 2001. – С. 363 – 367.
4. Горбулін В. Безпека – 2010 // Дзеркало тижня. – № 48 (627). – 16 – 22 грудня 2006. – http: www.zn.ua.
5. Горбулін В. Національна безпека України та міжнародна безпека // Політична думка. – 1997. – № 7. – С. 37.
6. Горбулін В. Реформування сектора безпеки держави – реальність сьогодення // Україна – НАТО. – 2004. – № 2. – С. 3 – 11.
7. Горбулін В. Стратегія взаємовідносин України з НАТО: ретроспективний огляд // Україна-НАТО. – 2004. – № 1. – С. 4 – 16.
8. Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року, № 964-IV // Відомості Верховної Ради, 2003. – № 29. – С. 1433. 
9. Западная Европа – США: конкуренты или партнёры? // Актуальные проблемы  Европы /Сборник научных трудов № 4. – М., 2002. – 214 с.
10. Кравченко В. Письмо трех // Дзеркало тижня. – № 2 (681). – 19 – 25 січня 2008. – http: www.zn.ua.
11. Ліпкан В.А. Національна безпека України: Навчальний посібник. 2-ге вид. – К.: КНТ, 2009. – 576 с.
12. Ліпкан В.А. Теорія національної безпеки: Підручник. – К.: КНТ, 2009. – 681 с.
13. Місце України в НАТО. – К. : Центр “Демократичні ініціативи”, 2006. – 252 с.
14. Палій О. Навіщо Україні НАТО? – К.: Дніпро, 2006. – 144 с.
15. Перепелиця Г.М. Конфлікти в посткомуністичній Європі: Монографія. – К.: НІСД, 2003. – 432 с.
16. Умланд Андреас. На шляху до нової холодної війни? // Дзеркало тижня. – № 2 (681) 19 – 25 січня 2008. – http: www.zn.ua.
17. Федонюк С.В., Лажнік В.Й., Моренчук А.А., Романюк Н.І. НАТО: історія, структура, діяльність, перспективи: Навч. посібник. – Луцьк: РВВ “Вежа” ВНУ ім.. Лесі Українки, 2008. – 258 с.
18. Федуняк С.Г. Європейські виміри безпеки на пострадянському просторі. Формування інтегрованої системи безпеки Заходу і Нових незалежних держав. – Чернівці: Рута, 2005. – 336 с.
19. Шерр Д. Україна і НАТО: реалізм сьогодні, членство завтра... // Дзеркало тижня. – 2005. – 29 жовтня. – С. 4.
20. Шерр Д. Коментар листа-заяви на приєднання України до ПДЧ, 21 січня 2008 року http://ut.net.ua


Джерело: Україна-НАТО: регіональний вимір. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. - Львів, 6 грудня 2008 року

Повернутися до списку публікацій



Архів публікацій

<<< Червень 2018 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

Останні публікації