Особливості комунікаційної системи України в контексті євроатлантичної інтеграції

Особливості комунікаційної системи України в контексті євроатлантичної інтеграції

23/12/2008

Леся Угрин, кафедра теорії та історії політичної науки ЛНУ ім. І. Франка
Ольга Анісімович-Шевчук, кафедра політології ЛНУ ім. І. Франка

Становлення України як суверенної держави актуалізує пошук ефективних інструментів демократичної модернізації суспільства, забезпечення безпеки в умовах трансформації міжнародної системи. Геополітичне та цивілізаційне становище України, відмова від ядерного статусу зумовлює  необхідність інтеграції до існуючих союзів колективної безпеки. Для України вибір організацій, які б гарантували безпеку, пов’язаний не лише з військово-технічними проблемами, а більшою мірою з вибором базових цінностей й стратегії трансформації – демократичної чи авторитарної, а також усвідомлення власної цивілізаційної приналежності. У такому сенсі альтернативами для України є, з одного боку – НАТО, з іншого – ОДБК чи ШОС. НАТО – це союз демократичних держав, який захищає демократичні цінності та підтримує демократичні режими. Із цього погляду співробітництво та вступ до НАТО, як свідчить досвід держав Центральної та Східної Європи, є важливою складовою політичних та економічних реформ, зміцнення демократії. ОДБК та ШОС є військово-політичними союзами, що об’єднують авторитарні режими, РФ та переважно азійські держави. Загалом вибір системи колективної безпеки для України – це вибір між європейським й євразійським вектором розвитку, інтеграцією та, відповідно, між ліберально-демократичними й авторитарно-етатистськими цінностями.

З часу приєднання до рамкового документу програми НАТО «Партнерство заради миру» (лютий 1994р.), Україна задекларувала основні пріоритети розвитку українського суспільства та стратегічний курс на інтеграцію в євроатлантичні структури. За роки взаємовигідної співпраці з НАТО досягнуто конкретних результатів, які вже сьогодні позитивно впливають на реформування та зміцнення обороноздатності Збройних Сил України. Проте суттєвого прогресу в євроатлантичній інтеграції України  загалом поки що не досягнуто, що знайшло відображення у відмові в отриманні ПДЧ (Плану дій щодо членства) на Бухарестському саміті в квітні 2008 року.  Причинами цього є: а) невідповідність критеріям членства; б) вплив зовнішніх чинників (протидія РФ та деяких членів НАТО); в) відсутність реального консенсусу серед політичної еліти щодо членства в Альянсі; г) низький рівень підтримки серед населення. Останній чинник є вагомим, оскільки в українських аналогах угод між елітами (меморандумі, коаліційних угодах, тощо) зафіксовано пункт «Ухвалення рішення про вступ України в НАТО за наслідками всеукраїнського референдуму», що дає формальну підставу Альянсу для відмови у членстві (ПДЧ). На сьогодні  вступ України до НАТО підтримують майже 30% населення [1]. Слід зазначити, що цей показник  виріс за останні місяці: опитування проведене Центром Разумкова з 21 по 29 серпня 2008 року зафіксувало рівень підтримки трохи більше 22% (проти – 52%). У кінці 2005 р. відсоток респондентів, які виступали за вступ до НАТО був ще меншим – на рівні 15-16%, проти – більше 60% [2].

Причинами низького рівня підтримки євроатлантичної інтеграції України є такі: а) вплив усталених радянських стереотипів (особливо у старшого покоління) щодо НАТО як «агресивного військового блоку»; б) орієнтація частини населення (передовсім на Сході та Півдні України) на інтеграцію у пострадянський простір, пріоритет співробітництва з Росією; в) використання теми НАТО з 2004 року з маніпулятивною метою  у виборчих технологіях, а також для маркування ідеологічної ідентичності (впізнаваності) політичних партій під час виборчих кампаній; закріплення чи формування негативного ставлення до цієї організації з боку і політичних радикалів (Блок Н.Вітренко), і проросійських  партій (Комуністична партія, Партія регіонів, частково БЮТ); г) низька інформованість населення про реальні цілі та діяльність Альянсу, відсутність ефективних державних програм просування ідеї євроатлантичної інтеграції.

Проблеми та труднощі євроатлантичної інтеграції України поряд з іншими пов’язані з формуванням  та функціонуванням комунікаційної системи в Україні. З погляду принципів політичної комунікації, а саме пріоритетності цінностей культури (ієрархія); рівності прав усіх громадян на отримання інформації (демократія); наближеності до культури суспільства; урахування морально-етичних норм ми розглядаємо інтеграційні особливості комунікативної системи України.

Різні аспекти функціонування комунікаційних систем розглядаються в численних дослідженнях як закордонних (Бжезинський З., Лазарсфельд П., Маклюен М., Тофлер Е., Факуяма Ф. та інші) так і вітчизняних (Бебик В., Горбатенко В, Здоровега В., Зернецька О., Іванов В., Матвієнко В., Москаленко А., Почепцов Г., Різун В, Слісаренко І., Шкляр В. та інші) науковців. Політологічні аспекти комунікаційної системи України, їх інтегративні особливості аналізуються в роботах Демченко С., Бебика В., Зернецької О. Однак, особливості функціонування комунікаційної системи України в контексті євроатлантичної інтеграції є актуальною й малодослідженою темою.

Об’єднання політичних систем різних держав у єдину схему політичної комунікації, зміна механізмів формування політичної культури, політичної самоідентифікації і соціалізації особистості, політичної поведінки мас з  розвитком інформаційних технологій та поширенням комунікаційних можливостей, посиленням іміджевої складової політики посилює вплив комунікаційного простору України на процеси прийняття рішень у сфері внутрішньої та зовнішньої політики.

Політична комунікаційна система є складною, багатоплановою системою, яка здійснює функцію “внутрішнього” зв’язку між елементами системи і “зовнішню” її взаємодію з іншими підсистемами. Вона формує інформаційний простір, який стає все більш чуттєвим до впливів ззовні (обумовлено тенденцією до збільшення його відкритості) та є сукупністю різноскерованих інформаційних полів на основі потоків, що сформувалися з інформаційних повідомлень. Комунікаційна система включає наступні компоненти: інституційний (сукупність певних структур, що з’єднані інформаційними відносинами збору, виробництва, поширення і споживання інформації); матеріальний (сукупність каналів трансляції інформації і ресурсів, які містять відомості і знання, зафіксовані на відповідних носіях інформації, що є продуктом діяльності соціальних інститутів); інформаційний (сукупність специфічних інформаційних явищ, до яких відносяться процеси, події, відносини, комунікації та поля, які формуються в межах даної інформаційної системи). Їй відводиться одне із головних місць у політичному менеджменті, маркетингу, зв’язках із громадськістю, рекламі, пропаганді, іміджеології.

Збільшення каналів та джерел поширення політичної інформації, кількості суб’єктів політичного процесу, збільшує необхідність узгодження політичних позицій, що вимагає підвищення ролі політичної комунікації та викликає потребу її детального вивчення. Таким чином, завданням трансформації політичної системи українського суспільства, в контексті якої може бути реалізований  курс на євроатлантичну інтеграцію, є зміна характеру взаємовідносин та посилення ролі інформаційно-комунікаційної складової.

Аналіз інформаційної сфери, яка забезпечує інтеграцію суспільства за допомогою засобів масової комунікації (телебачення, преси, радіо, глобальної комп’ютерної мережі), свідчить, що обмін повідомленнями – не безликий технічний процес, що може ігнорувати особливості реципієнтів як реальних учасників політичних відносин. На практиці багато рішень навіть у верхніх ешелонах державної влади можна приймати не відповідно до, а всупереч одержуваній інформації. Тому отримана інформація є лише передумовою, а не фактором політичних дій. Однак інформація “не знаходячи виходу в практичних діях людей, підточує підстави їхнього політичного статусу, підриває відповідні традиції” [3, с. 78]. Інформаційні ресурси та інформаційна інфраструктура в сучасних умовах стають ареною міжнародної боротьби за світове лідерство, за досягнення певних стратегічних і тактичних політичних цілей. Тому володіння інформацією, належне інформаційне забезпечення органів державного управління є основою успішної боротьби із сучасним тероризмом. Політична інформація – це також з’ясування і відповідне ранжування думок та вимог населення щодо майбутнього суспільства чи якостей політика, з яким вони пов’язують можливості реалізувати свої інтереси.

Механізм реалізації політичної влади в інформаційному суспільстві також має свої особливості: “Лише той, хто може підключити свою мережу до ЗМІ, ставши власником одного із інформаційних каналів, може придбати своєрідний “вимикач” головний важіль влади, здатний формувати віртуальний світ суспільства і маніпулювати ним. … І найнебезпечнішим наслідком інформаційної революції у політиці є те, що незалежно від того, хто стає віртуальним переможцем на віртуальній сцені, саме він буде наділений реальною політичною владою, оскільки ніякі інституціалізовані політичні механізми в інформаційну епоху не здатні конкурувати з розумом людей, які спираються на владу інформаційних мереж” [4, c. 33].

Не є винятком й внутрішня ситуація в Україні. Як зазначає один із українських дослідників, взаємодія сучасної “суспільно-політичної  структури з медіа спричинили появу медіаполітичної системи, завданням якої стала розробка корпоративної ідеології, вербалізація корпоративного мислення та розповсюдження зовні корпоративної ментальності під виглядом інтересів, які є важливі громадськості. Подібні медіаоб’єднання стали своєрідною структурою інституалізації різних центрів політичної влади, репрезентуючи партії та їх лідерів, формуючи та розповсюджуючи партійні програми та ідеї, позиціонуючи їх, забезпечуючи зв’язок з електоратом, лобіюючи прийняття необхідних політичних рішень. Основою медіаполітичної системи, яку ситуативно утворили великі медіа-холдинги, стала інтегрована комунікативна модель, що включає медіа, рекламу та паблік рилейшнз. Вони створюють своєрідне “силове поле” суспільства, де і політичні структури, і вказана модель володіють певними атрибутами громадської влади. Звідси не лише функціональна, але й дисфункціональна їх роль як таких, що активно спрощують та стереотипізують свідомість пересічного громадянина і масової аудиторії загалом. Навіть наявність декількох комунікативних центрів у такій системі веде не до плюралізму, а до брутальної плюральності з надмірною ставкою на ідеологічне спонукання та тяжіння до монопольного інформування суспільства [5].   

Україна отримала у спадок монопольну радянську систему державного телебачення, не пристосовану до зворотнього зв’язку з суспільством й орієнтовану на одностороннє “мовлення” держави до населення. Розвиток комерційного ТБ розпочався в Україні стихійно, в умовах відсутності законодавчо-правової бази, політичної та соціально-економічної нестабільності, відповідної культури, традицій, досвіду. Таким чином в Україні склалася дуальна система телерадіомовлення не західного (громадське – комерційне ТБ і радіо),  а швидше пострадянського (державне – комерційне) типу [6, с. 186].

Маючи значні медіа ресурси [7, с. 22-23] Україна залишається  класичною країною-реципієнтом, яка, масовано споживаючи іноземний інформаційний продукт, практично не має свого “голосу” у світовому комунікаційному середовищі” [6, с. 185], а, отже, практично не захищена від чужих інтерпретацій і «картин світу», а відтак – від чужих оцінок, ідей та міфів, масштабного маніпулювання громадською думкою і окремими політичними групами, і ззовні. Від часів проголошення незалежності України формування національного інформаційного простору відбувалося під впливом зовнішніх агентів впливу. Так, відомо про величезну присутність російського медіа-інформаційного ресурсу. Значна частина мешканців південно-східних областей України отримують інформацію переважно з російських медіа, де інформація про НАТО спотворена під кутом зору національних інтересів РФ. Натомість, велика частина українських медіа перебуває у приватній власності, що робить їх залежними від політичних чи бізнес-інтересів власників, які не занадто зацікавлені у просвітницькій роботі стосовно НАТО. Згідно опитування проведеного Центром Разумкова з 31 січня по 5 лютого 2008 року  переважна більшість опитаних – 75,7% отримували інформацію про Альянс з центральних українських телеканалів, і значний відсоток – 21,4 з російських телеканалів, 5,5% - з російських газет, 4,8% - російських інтернет-сайтів, 2,4% - російських радіостанцій [8]. У результаті комплексного аналізу українського медійного простору, здійсненого у 2005 році фахівцями Держкомтелерадіо, встановлено, що: 1) близько 80 % ефірного часу телерадіотрансляцій заповнено продуктом неукраїнського походження; 2) частота території України суттєво (подекуди на 100-150 км у глибину) менша, аніж географічна, причому в більшості прикордонних районів іноземні програми приймаються значно краще за вітчизняні, у низці ж місцевостей українське мовлення взагалі відсутнє [9]. До цього слід додати і практично повну відсутність у російському інформаційному просторі українських засобів інформації.

Це стало однією з вагомих причин провалу Державної програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції, формування  позитивного ставлення до вступу України у НАТО.

Така модель розвитку інфопростору та функціонування комунікаційної системи позбавляє нашу країну адекватної зовнішньої репрезентації, значно звужує можливості здійснення зовнішньополітичних завдань, а з іншого боку – перешкоджає формуванню цілісного й самодостатнього культурно-інформаційного простору, суто української інтерпретації глобальних, зокрема євроатлантичних процесів у публічному дискурсі та суспільній думці, незалежного захисту суспільної свідомості від деструктивних зовнішніх інформаційних впливів.

При цьому слід додати, що однією з головних особливостей інтегрування комунікаційної системи в умовах глобалізації є зміна позиції та ролі її основних учасників. Процес глобалізації засобів комунікації сприяє персоналізації і фрагментації громадськості. Цей феномен ґрунтується на тенденціях політичної участі населення у справах суспільства, на питомій вазі громадських ініціатив у суспільному розвитку. Таким чином, зовнішні джерела виступають об’єктивною основою зміни внутрішніх політичних процесів у суспільстві, імпульсами, що вимагають реакції політичної системи та її інститутів.  Посилюється іміджева складова як міжнародної, так і внутрішньої політики Української держави. Позитивний імідж держави створює сприятливу атмосферу для сприйняття цінностей, що притаманні типу політичної культури цього суспільства суспільства, закордонною аудиторією, і державами-членами Північноатлантичного  альянсу також. Держава може бути включена у процес міжнародної політичної комунікації на всіх рівнях: міжособистісному (особисті, неформальні контакти як перших осіб держави, так і простих громадян), груповому (через державні та суспільні інститути, об’єднання громадян), масовому (за допомогою Інтернету, засобів масової комунікації). При цьому результати успішної міжнародної комунікації сприятливо позначаються і на “внутрішньому” іміджі.

Отже, одним з важливих чинників у забезпеченні поступу у євроатлантичній інтеграції України є трансформація потоків інформації про Альянс, зміна принципів політичної комунікації, які «змусять» інститути політичної системи при  прийнятті зовнішньополітичних рішень враховувати  передовсім національні, а не корпоративні інтереси   бізнес та елітгруп.

Література та джерела:

1. Дані Всеукраїнського соціологічного опитування, проведеного Інститутом трансформації суспільства на замовлення МЗС України за підтримки Посольства Королівства Норвегія в Україні з 13 по 24 листопада 2008 року. Було опитано 2000 громадян України віком від 18 років у всіх областях України. Похибка дослідження не перевищує 2,4 відсотка. –  http://eu.prostir.ua/news/43424.html
2. http://www.uceps.org/poll.php?poll_id=46
3. Соснін О.В., Шиманський Л.Є. Інформаційні ресурси України: проблеми державного регулювання: Монографія / За заг. ред. Сосніна О.В. – К., 2002. – С. 78.
4. Информационные ресурсы власти и формирование новой постклассической картины полытического мира ХХI в. // Вестн. Моск. Ун-та. Сер. 12. Политические науки. – 2004. – № 2. – С. 26–37.
5. Демченко С.В. Медіаполітична система в сучасній Україні (інтегрована комунікаційна модель): Автореферат десерт. на здобуття наук. ступ. канд. політ. наук за спец. 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Дніпропетровськ, 2004.
6. Гнатюк С.Л. Медіа-простір України в умовах глобалізації // Стратегічна панорама. – № 1. – С. 184–190.
7. Засоби масової інформації та книговидання у 2004: Стат. бюл. – К.: Державний комітет статистики України, 2005. – С. 22–23.
8. http://www.uceps.org/poll.php?poll_id=74
9. Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році: Послання Президента України до Верховної Ради України. – К.: Інформ.-видав. центр Держкомстату України, 2005. – С. 49.


Джерело: Україна-НАТО: регіональний вимір. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. - Львів, 6 грудня 2008 року

Повернутися до списку публікацій



Архів публікацій

<<< Червень 2018 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

Останні публікації