Розширення НАТО та перспективи України

Розширення НАТО та перспективи України

07/04/2009

Йосип Надольський, Волинський національний університет ім. Лесі Українки

Однією з характерних рис сучасних міжнародних відносин є зростання ролі міжнародних організацій. Завдяки їх діяльності створюються умови для розширення й урізноманітнення сфери міжнародних відносин, активного розвитку багатосторонньої дипломатії, більш широкого і плідного співробітництва на міжнародному рівні.

Глобальні, політичні, економічні, військові проблеми вимагають пошуку нових підходів до вирішення проблем міжнародних відносин. Сучасні умови змушують держави вирішувати питання, які виникають на міжнародній арені, мирним шляхом. У цьому зв’язку актуалізуються питання ролі військово-політичних союзів, необхідності їх існування, зміни чи еволюції їхніх функцій, зменшення чи розширення кількості держав-членів міжнародних об’єднань.

Серед існуючих і дійсно впливових міжнародних організацій важливе місце посідає Північноатлантичний альянс. З часу свого заснування у квітні 1949 р. до сьогодення це військово-політичне об’єднання еволюціонувало під впливом світових зрушень другої половини ХХ ст. Зокрема, відбулася трансформація блоку від оборонного союзу до організації спрямованої на створення системи колективної безпеки з уваги на існуючі реалії сучасного розвитку та виникнення нових загроз.

Впродовж часу свого існування міжнародна організація змінилася не тільки якісно, зважаючи на вимоги часу, але й кількісно. Поступово до 12-ти держав-засновниць: Бельгії, Канади, Данії, Франції, Ісландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Великої Британії та США [2, 229] стали приєднуватись інші країни.

Принципом розвитку НАТО стала політика відкритих дверей. Вона полягає в тому, що будь-яка європейська держава, яка спроможна просувати принципи Північноатлантичного договору та робити внесок у підтримання безпеки на євроатлантичному просторі, може претендувати на вступ до Альянсу у разі, якщо з цим погодяться усі держави – члени НАТО [4]. Політика відкритих дверей реалізується вступом до Північноатлантичного альянсу нових держав, які претендують на набуття нового статусу враховуючи власні національні інтереси. У процесі розширення  організація пройшла ряд етапів.

Війна у Кореї підштовхнула держави – засновниці до прийняття рішень щодо розширення організації. Такі кроки разом з тим передбачали внесення змін до північноатлантичного договору. Восени 1950 р. на п’ятій сесії Ради НАТО, що відбувалася в Нью-Йорку, було прийнято рішення про створення під централізованим командуванням Об’єднаних збройних сил НАТО та прийняття стратегії “передових рубежів”. Така ухвала була продиктована можливістю перенесення конфлікту за участю СРСР із Корейського півострова до Європи. Рішення, прийняті на сесії Ради НАТО, відрили шлях для вступу до організації іншим державам. Зокрема, після дворічних консультацій у 1952 р. до організації вступили Греція і Туреччина. Приєднання цих країн було важливим і для Північноатлантичного альянсу, оскільки вирішувались стратегічні питання у першу чергу щодо Близького Сходу [3, 19].

Керівництво НАТО негативно розцінило пропозицію радянського керівництва (1954 р.) щодо вступу СРСР до міжнародної організації зважаючи на задекларовану функцію забезпечення безпеки держав членів. Відмова від радянської пропозиції була мотивована її не прагматичним, а пропагандистським характером.

Відновлення незалежності Західної Німеччини дало можливість розпочати процедуру її вступу до НАТО. Після виконання визначених вимог у 1955 р. Німеччина вступила до об’єднання, ставши при цьому 15-м членом організації.

Після тривалої дискусії щодо членства в організації Іспанії  у 1982 р. державу було  прийнято до НАТО. Значну роль у вирішенні питання про вступ до організації Іспанії відіграли США, які фактично лобіювали позитивне вирішення питання на користь Іспанії. 

Глибокі зміни у відносинах між Заходом і Сходом в кінці 1980-х рр. заклали підвалини для четвертого етапу розширення НАТО, яке розпочалося за рахунок території НДР. Закінчення холодної війни і розпад Варшавського договору відкрили реальні можливості для розширення НАТО. Для демократичних країн Центральної та Східної Європи набуття членства в організації забезпечувало можливості інтеграції до євроатлантичних структур та забезпечення гарантії своєї свободи. Після тривалого обговорення із зацікавленими країнами-партнерами, керівники держав членів Альянсу запропонували  урядам Польщі, Угорщини і Чеської Республіки розпочати переговори про вступ до організації. Після підписання та ратифікації відповідних Протоколів у 1999 р. число держав-членів НАТО зросло до 19.

На Празькому самміті НАТО у 2002 р. було запропоновано розпочати переговори про вступ до організації Болгарії, Естонії, Латвії, Литві, Румунії, Словаччині та Словенії, які стали членами Альянсу 29 березня 2004 р. Згодом Альянс проголосив про наміри продовжити процес запрошення тих країн, які відповідають стандартам НАТО.

Однак західні фахівці з міжнародних відносин  звертають увагу на певну невідповідність між задекларованими НАТО цілями і подальшими реальними кроками щодо розширення міжнародної організації. Так адміністрація США пропагувала розширення альянсу як засіб поширення демократії та підштовхування реформ на пострадянському просторі. Якщо визнається, що членство в НАТО є найкращою гарантією вільних виборів і дотримання конституційних прав, то чому пропозицію щодо вступу до Альянсу не отримала найбільша посткомуністична країна – Росія? [5] Чому таким тривалим є процес переговорів про вступ до НАТО України?

Відносини Україна – НАТО були започатковані 1991 р. Вже наступного року Україну було запрошено до участі в Раді Північноатлантичного співробітництва. В лютому 1994 р. Україна стала першою країною колишнього Союзу, що приєдналася до програми «Партнерство заради миру». Україна зробила це в один день із нинішнім членом НАТО Угорщиною і майже на місяць випередила ще одного нинішнього члена Альянсу – Чехію [1, 512].

Надійне підґрунтя партнерства України з НАТО було закладене у березні 1994 р., коли розпочалися її безпосередні консультації з Альянсом у форматі «16+1» (16 країн-членів НАТО та Україна).

Наступні роки характеризувалися активною і результативною роботою України щодо просування своїх інтересів у відносинах з НАТО (укладання Угоди у сфері безпеки й Адміністративної угоди та відкриття офісів зв’язку в штаб-квартирі НАТО і Координаційному центрі партнерства; політичні зустрічі на високому й найвищому рівнях; підписання Хартії про особливе партнерство з НАТО та ін.). 4 листопада 1998 р. Президент своїм указом затвердив «Державну програму співпраці України з НАТО на період до 2001 р.», залучивши до її реалізації 24 міністерства і відомства України [1, 513]. Нова Державна програма, підписана 27 січня 2001 р., накреслила головні напрямки співпраці України з НАТО до 2004 р.
Підтримка українському євроінтеграційному напряму прозвучала на відкритих парламентських слуханнях, які відбулися в Києві 23 жовтня  2002 р. Координацію зусиль всіх органів влади в Україні на напрямі євроатлантичної інтеграції було покладено на створений 11 січня 2003 р. Національний центр з євроатлантичної інтеграції.

З приходом до влади В.Ющенка діалог України з НАТО значно активізувався. Беручи участь у роботі Брюссельського самміту Комісії Україна – НАТО, Президент заявив про готовність України приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО.

На першому раунді експертних консультацій Україна – НАТО (26 вересня 2005 р.) в інтенсивному діалозі було розпочато огляд відповідності України основним вимогам, які висувалися до країн-кандидатів на членство в НАТО.

З метою забезпечення виконання першочергових завдань щодо подальшого розвитку відносин України з НАТО Президент України 13 березня 2006 р. підписав Указ «Про Національну систему координації співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору».

Віхою на шляху до НАТО мав стати квітневий 2008 р. самміт організації. Незважаючи на підтримку Україну не було долучено до плану ПДЧ. Наступний грудневий форум НАТО теж не дав позитивних результатів, що було продиктовано, як внутрішніми так і зовнішніми чинниками. Разом з тим Україна була запевнена, що це трапиться в найближчому майбутньому.

Аналіз розвитку і розширення Північноатлантичного альянсу та перспектив України свідчить, що на цьому шляху нам необхідно: - подолати негативне сприйняття громадянами держави ставлення до перспектив вступу до НАТО; - досягнення спільної позиції на цьому шляху з  боку політичної еліти; - здійснення необхідних для вступу до НАТО реформ; - провести всі необхідні зовнішньополітичні акції з метою переконання сусідніх держав,  і в першу чергу Росії, у тому, що кроки України в напрямку вступу до НАТО не несуть для них жодної загрози.

Література:

1. Зленко А. Дипломатия и политика. Украина в процес се динамичных геополитических перемен. – Х.: Фолио, 2004. – 559 с.
2. Міжнародні організації: Навч. посіб. / За ред. О.С.Кучика. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2007. – 749 с.
3. Федонюк С.В., Лажнік В.Й., Моренчук А.А., Романюк., Н.І. НАТО: історія, структура, діяльність, перспективи: Навч. посіб. – Луцьк: РВВ “Вежа” Волин. націон. ун-ту ім. Лесі Українки, 2008. – 258 с.
4. http://www.nato.int/issues/enlargement/index-ukr.html
5. http://www.inopressa.ru/article/01Dec2008/newsweek/moscow.html
 

Джерело: Україна-НАТО: регіональний вимір. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. - Львів, 6 грудня 2008 року

Повернутися до списку публікацій



Архів публікацій

<<< Грудень 2018 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
          1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31            

Останні публікації