Проблематика сучасної миротворчості

Проблематика сучасної миротворчості

07/04/2009

О. Гогош, Львівський національний університет ім. Івана Франка

Закінчення двадцятого століття охарактеризувалося низкою дуже важливих подій таких, як розпад СРСР, „Варшавського договору” та руйнація біполярної системи. Це призвело до того що на теренах Європи стали виникати регіональні конфлікти, які створюють загрозу безпеці на європейському континенті, і тому перед європейською спільнотою постала проблема формування нової системи європейської системи безпеки, тобто вироблення нових дійових механізмів які б забезпечили мир та стабільність у Європі. В цьому контексті важливим фактором формування даної системи є здатність її реагувати на нові загрози та виклики безпеці європейському континенту, які набули актуальності після розпаду біполярної системи. І однією з таких нових загроз для європейського континенту є регіональні конфлікти, які є наслідком утворення вакууму безпеки після розпаду Радянського союзу та колишніх держав соціалістичного табору, та утворення нового геополітичного ландшафту в Європі. Цей вакуум безпеки, що виник в результаті геополітичних трансформацій, створив сприятливі умови для загострення напруженості, виникнення зон потенційних та існуючих збройних конфліктів.
Коли говорити про міжнародний контекст миротворчої діяльності то відомо, що дійових стандартних рецептів врегулювання збройних конфліктів міжнародне суспільство не виробило й дотепер. Причина цього криється в невирішеному протиріччі між основними принципами міжнародного права – правом націй на самовизначення та правом окремих держав на суверенітет і територіальну недоторканість. І результатом цього протиріччя є те, що неможливо визначити хто є винуватцем зародження конфлікту і тому однозначно стати на якусь із конфліктуючих сторін Цю проблему можна простежити в локальних конфліктах на території колишнього Радянського союзу.

Крім того, варто ствердити що міжнародна спільнота на чолі з ООН втручається не в усі конфлікти, які потребують допомоги для їхнього розв’язання. А якщо втручання відбувається то воно є вибірковим, оскільки критерії відбору є прагматичними, і завдання та цілі миротворчості визначаються національними інтересами держав, що приймають участь в цій діяльності, які доволі часто на практиці не мають нічого спільного з „загальносвітовими інтересами.”
Причини, які обумовили своєрідність ситуації на європейському континенті, є багатоплановими і дуже різними за мотивами діяльності суб’єктів міжнародної політики. Більше того, їхнє число набагато перевищує кількість держав, якими донедавна обмежувалося коло суб’єктів міжнародного життя, і має тенденцію до постійного зростання [4, с. 34-57]. Але основні передумови збільшення числа міжнародних конфліктів у модерному світі можна пояснити впливом трьох дуже динамічних і об’ємних за своєю природою чинників:

• По-перше, можна говорити про чергову зміну системи міжнародних відносин, як це було коли систему Вестфальського миру змінила архітектура європейського устрою, яка була результатом Веронського конгресу Священного Союзу, і на зміну якій прийшла Версальсько-Вашингтонська система. Так і зараз система Ялто-Подсдамського устрою поступається місцем новій, яка зараз тільки формується. Розвинена міжнародна система, яка склалася за останні півстоліття, розвиток тактичної зброї та зброї масового знищення створили умови для зміни міжнародних систем без глобальних воєн в яких бере участь практично вся планета, як це було в ХХ ст.

• По-друге, специфіка структурних змін в системі міжнародних відносин полягає в тому, що вони в різній мірі зачепили становище панівних держав світу. Це стало результатом наслідків, які були викликані зміною статусу держав, які пережили найбільшу трансформацію. Так для прикладу: динамічний розвиток КНР та Індії, розпад СРСР, прискорення в деяких державах процесу глобалізації. Але держави євроатлантичного співтовариства не зазнали значних змін. І власне США стали наддержавою не через накопичення чи розвиток національної могутності, а скоріше через зникнення одного з центрів притягання в біполярному світі, тобто через розвал Радянського Союзу. В цих умовах система міжнародних відносини якою керувалися під час холодної війни наче збереглася, але її влив на учасників міжнародних відносин виявився різним, щоб проілюструвати цей вплив згадаємо, що проблема сепаратизму на релігійному чи етнічному рівні існує в багатьох державах Європи, але основний принцип – непорушність кордонів та суверенітету втратив своє значення тільки для колишнього СРСР та держав колишнього соціалістичного табору.

• По-третє, держави-члени НАТО, які після розпаду Варшавського договору опинилися переможцями, не втрималися від спокуси перерозподілу політичної карти світу. Вони почали по можливості використовувати наявні внутрішні або зовнішні причини. Ці фактори зумовили зростання конфліктів на теренах Європи та колишнього СРСР.

Після розпаду Радянського Союзу та протягом останнього десятиліття ХХ ст. на теренах Європи та цілого світу виникають конфлікти, і в результаті цього миротворчість набуває популярності і перетворюється в один з найактуальніших видів міжнародної діяльності в Європі та цілому світі. Але після перегляду конфліктів, які мали місце протягом останнього десятиліття, виникає думка що проблем з наслідками стало ще більше, в порівнянні з тими які було вирішено.
Було б правильно акцентувати увагу тільки на конфліктах останніх років, оскільки проблема миротворчості була і є найбільш актуальною для держав які борються за зміцнення свого авторитету та впливу. Оскільки врегулювання будь-якого конфлікту, наприклад десь в центрі Африканського континенту, посилює вплив держави-миротворця в цьому регіоні [4, с .70-84]. Свідченням важливості миротворчої проблематики є те, що за 50 років сформувалося 3 течії теорії миротворчості:

• Перша течія теорії миротворчості зародилася в 50-х роках і була панівною в часи „холодної війни”, коли дві наддержави боролися за кожну державу, яка могла в майбутньому стати сателітом тієї чи іншої системи. Поява цієї течії приписується двом книгам, які зробили революцію у воєнно-політичних поглядах і заклали підвалини сучасної політичної конфліктології. Це була книжка генерала М. Тейлора "Обмежена війна" ("Limited War") і книжка Германа Канна "Про ескалацію" ("On Escalation"). В них авторами вперше була доведена можливість виникнення конфліктів за участю двох блоків, нижчих за своєю інтенсивністю ніж загальносвітова ядерна війна Ця боротьба відбувалося на теренах третіх держав і пов’язувалося з такими поняттями, як „силова дипломатія, „кризова дипломатія”, та багато інших. З історії ХХ ст. можна побачити, що ця течія теорії миротворчості була дуже актуальною. Оскільки політичні рішення які приймалися в умовах ядерного протистояння були постійним балансуванням між можливими результатами ядерної війни – знищення однієї з пануючих ідеологій або ж до руйнації цілого світу.

• Друга течія була розроблена в ООН в часи протистояння двох систем, оскільки „полюси притягання” доволі часто перебували у протистоянні і земна куля поступово занурювалася у вир війни. Тому дана течія була розроблена для вирішення конфліктів незацікавленою стороною, яка б не допустила початку третьої світової війни. Для втілення цієї програми світове співтовариство вдалося до кроків, які не були передбачені Статутом ООН щодо створення контингенту який мусив би проводити миротворчу діяльність. Миротворча діяльність ООН складеться з таких заходів: превентивна дипломатія, миротворчість, підтримка миру та зміцнення миру.

Превентивна дипломатія – це дії щодо запобігання виникнення спорів, їх переростання в конфлікти і локалізація конфліктів у разі їх виникнення. Превентивна дипломатія використовує ряд заходів, які спрямовуються на встановлення довіри, раннє попередження конфліктів на основі збору інформації, превентивне розгортання миротворчого контингенту та створення демілітаризованих зон [3].

Миротворчість – це дії, які є спрямовані на досягнення угоди між конфліктуючими сторонами за допомогою певних засобів. Ці засоби діляться на:

- непримусові, які передбачені положенням Статуту ООН. Основними формами цих засобів є: переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд та добрі послуги.

- примусові, які передбачені статтею VII Статуту ООН. Основними формами цих засобів є: заходи при яких використовуються санкції та засоби дипломатичного тиску; дії з застосуванням збройних сил.
Підтримка миру (ОПМ) – цей захід виник в умовах „холодної війни” коли Рада Безпеки ООН, через конфронтацію Заходу із Сходом не могла діяти згідно з главою VII Статуту ООН. Основними критеріями ОПМ є: 

 - згода сторін, які беруть участь у конфлікті, на розміщення миротворчого контингенту під прапором ООН;

 - співпраця ворогуючих сторін з ООН;

 - основним принципом діяльності миротворчого контингенту є незастосування сили; 

 - ОПМ проводиться тільки за згодою РБ ООН [3].

Як сказав колишній Генеральний секретар ООН Даг Хаммаршельд: „Операції з підтримки миру є щось середнє між методами мирного розв’язання спорів (Глава VI) і примусовими заходами (Глава VIІ)”, тобто миротворчі контингенти є  поліцейською силою [2, с. 41].

Зміцнення миру – це заходи в процесі яких вся діяльність спрямовується на остаточне вирішення спору і розв’язання політичних, соціальних та економічних питань з метою зміцнення досягнутого миру [3].

• Третя течія даної теорії виникла вже після руйнації СРСР з появою конфліктів на теренах колишніх сателітів Радянського союзу. Панівними поняттями даної течії є „операції з підтримки миру” (яку розглянуто вище) та „примус до миру”. Ці два поняття є різними, оскільки вони переслідують різні цілі та використовують різні засоби. Примус до миру був вперше використаний в операції НАТО в Югославії, хоча Альянс декларував свою діяльність в Союзній Республіці Югославії як звичайну операцю з підтримки миру. Але в військовому аспекті бомбардування сербів сприймається як акт військових дій, як би його не кваліфікували, оскільки при цьому миротворча діяльність наземними військами Блоку проводилася малим контингентом або не проводилася зовсім. А такі дії згідно зі Статутом ООН допускаються тільки з дозволу РБ ООН.

Також ОПМ є обмеженою в часі військово-політичною акцією. Вона проводиться для встановлення миру між сторонами, які беруть участь у конфлікті, з використанням спеціально підготовленого контингенту, тобто до цієї акції мусить залучатися як військовий, поліцейський так і цивільний персонал. І для виконання цих акцій з підтримки миру мусять виконуватися такі умови:

 - підписання між сторонами, які беруть участь у конфлікті, угоди про припинення вогню; 

 - згода конфліктуючих сторін на проведення ОПМ із залученням Колективних сил з підтримки миру (КСПМ), а також з поставленими перед ними завданнями; 

 - згода на встановлення тісного співробітництва сторін із керівництвом цих сил при проведенні такої акції; 

 - прийняття конфліктуючими сторонами зобов’язань щодо поваги міжнародного статусу, нейтралітету, привілеїв та імунітетів контингенту КСПМ відповідно до норм міжнародного права; 

 - присутність явно вираженої політичної волі сторін, які беруть участь у конфлікті, до врегулювання конфлікту політичними засобами;

 - ОПМ мають носити відкритий, нейтральний та неупереджений характер щодо конфліктуючих сторін [1, с. 32].
Колективні сили з підтримки миру формуються на коаліційній основі за участю тих держав, які погодилися брати участь в ОПМ. При цьому кожна із держав, сама визначає форму своєї участі та кількість поданого контингенту, згідно зі своїм національним законодавством. Так повинно бути в ідеалі, проте згадавши події в Союзній Республіці Югославії можна стверджувати, що до вирішення цієї проблеми ще далеко, оскільки потрібно, щоб держави не тільки висловлювали свою думку, але намагалися виробити спільне рішення проблеми з іншими, бо без співучасті не може бути розв’язано багато „заморожених” до певного часу, але все ще невирішених конфліктів.

Можна стверджувати, що коли внутрішньодержавний конфлікт починає процес дестабілізації безпеки в цілому регіоні, то тоді настає час для дій регіональної організації зі збереження миру та стабільності згідно Статті 52 Статуту ООН [3]. Підтвердження цієї думки може бути також „Декларація Генеральної Асамблеї ООН щодо посилення ефективності принципу відмови від загрози силою” від 18 листопада 1987 року, в якій розглядається можливість більш широкого використання регіональних операцій та їх дій, згідно Статті 52 Статуту ООН щодо розв’язання задач, пов’язаних зі збереженням миру та стабільності в регіонах.

Можна зробити висновок, що проблема миротворчості активно постає на теренах Європи. І Україна для утвердження іміджу держави, яка сповідує і дотримується загальновизнаних принципів міжнародного права, має активно працювати в цьому напрямі і зміцнювати свій авторитет у Європі й у світу. З європейських організацій які можна використати для цього напряму є НАТО та ОБСЄ.

Література:

1. Морозов Г.И. ООН: опыт миротворчества // МЭ и МО. – 1996. – № 7. – С. 30-32.
2. «Мы, народы Объединенных Наций». – М., 1995. – С. 49-42.
3. Устав Организации Объединенных Наций. Department of Public Information, «Charter of the United Nations», United Nations. – New York.
4. Daws S., The Role of Regional Organizations: Introduction, Documents on reform of the Union Nation / Taylor, Paul, ed.; Saw Daws, ed. – Aldershot: Dartmouth, - 1997. P. 31-90.


Джерело: Україна-НАТО: регіональний вимір. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. - Львів, 6 грудня 2008 року

Повернутися до списку публікацій



Архів публікацій

<<< Вересень 2018 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
          1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30

Останні публікації