Проблема вибору Україною стратегічних зовнішньополітичних орієнтирів: історичні уроки «політики нормалізації» українсько-польських відносин 1935-1939 рр.

Проблема вибору Україною стратегічних зовнішньополітичних орієнтирів: історичні уроки «політики нормалізації» українсько-польських відносин 1935-1939 рр.

30/06/2009

Руслан Демчишак, Львівський державний інститут новітніх технологій та управління ім. В’ячеслава Чорновола

Проблема вибору Україною стратегічних орієнтирів у зовнішньополітичному курсі, визначення свого місця у системі міжнародної безпеки має історичну традицію. Особливо цінним у цьому сенсі є досвід багатої на епохальні події політичної історії ХХ ст., зокрема періоду між двома світовими війнами. Яка роль відводилася Україні (українським землям, розчленованим між різними державами) у зовнішньополітичних доктринах Польщі? Яким було бачення шляхів розв’язання національного питання українськими політичними партіями Західної України, що у міжвоєнний період знаходилася у складі Польщі, у вимірі СРСР (Росія) – II Річ Посполита, Схід – Захід?  Дати відповідь на ці запитання покликане дане дослідження.

У переліку причин, що спонукали  найбільшу і найвпливовішу в Західній Україні політичну партію – Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) до "нормалізаційної" політики, далеко не останнє місце займає зовнішньополітичний чинник, пов'язаний з особливостями бачення політичними партіями Західної України шляхів вирішення національного питання у геополітичної вимірі. Одразу ж слід зазначити, що західноукраїнські політики національне питання розглядали не в регіональному, а у всеукраїнському масштабі. Ця позиція проходить червоною ниткою крізь програмові документи українських політичних партій Західної України, на ній акцентують увагу у виступах і публікаціях діячі західноукраїнського політичного бомонду.  Голова УНДО В. Мудрий у ряді статей відверто заявляв, що очолювана ним партія започаткувала "практичну політику нормалізації польсько-українських відносин у Польщі з уваги на великі історичні завдання українства у боротьбі за реставрацію української державності". На цілості української національної ідеї "як справи міжнародного значення", наголошував В. Мудрий і у промовах на засіданні сейму від 6 грудня 1935 р. [2, c. 11]. Редактор газети "Діло" (одного з наймасовіших та найвпливовіших пресових видань Західної України, напівофіційного друкованого органу УНДО), один з провідних діячів української націонал-демократії Іван Кедрин-Рудницький у своїх мемуарах писав: "Центральною проблемою відносин у Західній Україні у 20-30-х рр. була таки всеукраїнська проблема, була таки проблема української державності над Дніпром, а не територіальна автономія Західної України".

Зрозуміло, що при такому баченні національного питання західноукраїнські партії корегували тактику політичної боротьби в залежності від того, в якому становищі перебували українці на всіх своїх етнічних територіях, та насамперед в УРСР. Так успіхи "українізації" в Радянській Україні у 1920-х рр. зумовили сильну "радянофільську" орієнтацію в західноукраїнському політикумі. Навіть УНДО певний час вважало "Радянську Україну етапом до Соборної Незалежної Української Держави, яка зреалізується під напором свідомих мас усього українського народу" [4, c. 50 ]. Із середовища УНДО у 1927 р. виокремилася Українська партія праці на чолі з В. Будзиновським, яка займала радянофільські позиції.

Однак на початку 1930-х рр. ситуація докорінно змінюється. Згортання "українізації", тотальний наступ на українську культуру, масові репресії, примусова колективізація в УСРР викликають різко негативну реакцію в Західній Україні. Штучний голодомор 1932-1933 рр. остаточно поховав радянофільські орієнтації серед західноукраїнської громадськості. У 1933 р. у Львові було створено Комітет допомоги голодуючим України, до складу якого увійшли провідні діячі УНДО (Д. Левицький, В. Мудрий, М. Рудницька та ін.). Газета "Діло" постійно вела на своїх шпальтах рубрики "Голод на Україні", "Рятуйте Україну", "Статистика голодної смерті", в яких друкувалися матеріали, присвячені голодомору. Весь цей антиукраїнський терор в Наддніпрянщині вимагав від галичан перейняти відповідальність за долю всього українства та підштовхував їх до пошуку шляхів порозуміння з поляками на антирадянському ґрунті.  Ще одним аргументом на користь порозуміння було переконання в тому, що український і польський народи мають спільного ворога в особі радянської держави і російського імперіалізму.

Попри усе це слід мати на увазі наступне: геополітичне бачення національного питання політичними партіями Західної України не обмежувалося віссю СРСР - II Річ Посполита. Укладення тієї ж "нормалізаційної" угоди, як справедливо зазначає відомий український історик Юрій Сливка, залежало і від широко діапазону міжнародної політики, зокрема, від "польсько-німецького зближення та одночасного загострення відносин Польщі з Радянським Союзом" [3, c. 237]. Адже УНДО намагалося "пов'язати проблему польсько-українських стосунків із перспективою інтервенції проти СРСР" . Ставлення партії до різних міжнародних сил залежало "від становища тих сил до більшовизму".

У випадку конфлікту між країнами Заходу та СРСР (ймовірність якого оцінювалася на той час як висока), міркували ідеологи УНДО, українське питання буде поставлене на порядок денний європейської політики, а у випадку ж поразки і розпаду СРСР - постане реальна можливість для створення української держави. Одним з найімовірніших потенційних суперників СРСР була Німеччина. Окрім того, Німеччина, чи не єдина з країн Заходу, була зацікавлена у розвалі Версальської системи, саме тієї системи договорів, що закріпила і санкціонувала колоніальне становище українського народу у повоєнній Європі. Тією обставиною і можемо пояснити пронімецьку орієнтацію ряду українських політичних партій міжвоєнного періоду. Укладення 26 січня 1934 р. польсько-німецького договору "про мирне вирішення суперечок", який, як писало "Діло", "далеко виходить за межі зацікавленості двох сусідніх держав, а може впливати на розвиток подій в найширшій міжнародній шкалі" [1, 1934, 31 січня], означало, по суті, що у випадку конфлікту з СРСР Польща буде на боці Заходу, зокрема, Німеччини. Це ж відповідало зовнішньополітичній доктрині "санаційного" режиму. Отже, бути на боці Заходу означало автоматично бути на боці Польщі. Принаймні певний період часу це сприймалося саме так.

Вже на межі ХІХ – ХХ ст. у польській політичній думці запанували дві концепції щодо “українського питання” : “інкорпораційна” та “федералістична”.

“Інкорпораційна” програма ендеків (партії польських націонал-демократів) передбачала розчленування українських земель між Польщею і Росією (СРСР) та повну асиміляцію українців. “Федералістична” концепція Юзефа Пілсудського виникла і розвивалася в середовищі Польської партії соціалістичної (ППС), одним із співзасновників якої був саме Пілсудський. У міжвоєнний період ”федералістична” програма, зазнавши певних змін і модернізації в результаті адаптації до нових політичних реалій, стала відомою як доктрина “польського прометеїзму”. Головним ворогом польської державності “прометеїсти” вважали російський імперіалізм взагалі та його більшовицький різновид зокрема. Звідси поставало завдання: домогтися максимального послаблення Радянського Союзу шляхом його розчленування на національні держави. Тим паче, що національні взаємовідносини, на думку, “прометеїстів”, були “ахіллесовою п’ятою” в політиці країни Рад. Зовнішню політику ІІ Речі Посполитої “прометеїсти” розглядали “через призму майбутнього конфлікту цивілізованого Заходу, до якого вони зараховували, звичайно, й Польщу з комуністичною Росією”, наслідком якого стане розпад “багатонаціональної більшовицької імперії” [5, c. 152]. Звільненим, але недостатньо зрілим в політичному і національному відношеннях народам потрібна буде допомога у будівництві власних держав. Надання тієї допомоги, на думку пілсудчиків, є історичною “місією” саме Польщі. Передбачалося, що польський, український, білоруський та литовський народи повинні утворити федерацію, провідну роль в якій, звичайно ж, відіграватиме Польща.

З огляду на чисельність українського народу, вигідність геополітичного розташування українських земель та високий рівень національної свідомості і політичної культури галицьких українців головна роль в реалізації програми прометеїстів відводилася саме українському питанню. При цьому теоретики прометеїзму розглядали українську проблему “в двох аспектах: як національну і міжнародну у відношенні Радянського Союзу та Радянської України і як “кресову”, внутрішню справу польської держави щодо Західної України.” [3, c. 142]. Передбачалося, що внаслідок розпаду СРСР на теренах радянської України постане незалежна українська держава – Велика Україна, яка, уклавши унію з ІІ Річчю Посполитою, увійде до польської федерації.

Західноукраїнські землі, згідно концепції прометеїстів, залишалися невід’ємною складовою частиною Польщі, і Велика Україна претендувати на них не могла. Однак методи вирішення українського питання в Польщі у пілсудчиків були дещо інші, ніж у ендеків. Замість примусової національної асиміляції, тобто ополячення українців, прометеїсти пропонували програму державної асиміляції. Суть програми полягала у наступному. Польська держава обіцяла припинити сповільнення економічного поступу Західної України та зобов’язалася не перешкоджати всебічному розвитку української культури, плеканню українцями національних звичаїв і традицій, розбудові освітньої мережі з рідною мовою викладання, тобто відмовитися від політики дискримінації українців у економічній і культурно-освітній сферах. Мета ендеків –  примусово прилучити українців до польської культури шляхом позбавлення їх національної ідентичності – прометеїстами, принаймні на словах, відкидалася. Натомість проголошувалось  гасло рівного ставлення держави до власного населення країни незалежно від національної приналежності. Взамін за це від населення національних меншостей взагалі та українців зокрема вимагалося лояльності до Польської держави. Українці, відчуваючи себе повноцінними громадянами ІІ Речі Посполитої, повинні були стати патріотами держави, в якій проживають, готовими у будь-який момент виступити в обороні її інтересів.

При цьому прометеїсти керувалися міркуванням: якщо українців не можливо зробити поляками, то їх варто зробити громадянами Польщі. Можна повністю погодитися із думкою  українських істориків Михайла Швагуляка та Ореста Красівського, що пілсудчики, як і ендеки, “ставили собі за мету якнайшвидше інтегрувати західну Україну у складі Польщі”, концепції ж двох основних політичних таборів Польщі “відрізнялися між собою лише засобами досягнення мети”.  Попри те, що на практиці різниця між політикою ендеків та пілсудчиків щодо населення національних меншостей часто була умовною, особливо на рівні місцевої адміністрації, слід визнати, що доктрина останніх була більш ліберальною та толерантною. Можна стверджувати, правда з певною натяжкою, що програма прометеїстів з національного питання базувалась на ідеях концепції політичної нації. Сам факт взяття на озброєння цієї концепції одним з головних політичних таборів східноєвропейської в геополітичному розумінні країни міжвоєнної доби був, безумовно, явищем передовим.

Що ж було причиною такої, на перший погляд демократичної політики пілсудчиків щодо національного питання? Очевидно, що не турбота про права національних меншостей. Режим “санації” у своїх діях керувався, звичайно ж, виключно інтересами Польської держави. Політично і національно свідомих та добре організованих українців Галичини прометеїсти намагалися використати в реалізації своєї “федералістичної” програми. Усвідомлюючи значення Галичини для національно-визвольних процесів у Надніпрянщині, пілсудчики прекрасно розуміли, що галицькі українці можуть стати каталізатором руху за утворення Великої України, а отже сприяти послабленню та розвалу СРСР. А у випадку військового конфлікту між Польщею у союзі із країнами Заходу та Радянським Союзом галичани “будуть авангардом і потужною силою нового походу на Схід” [5, c. 152]. Заради досягнення цього прометеїсти готові були піти українцям на певні поступки. Лояльності українського населення пілсудчики сподівалися досягти також обіцянкою перетворити Західну Україну на “П’ємонт” – базу для національно-визвольних змагань у Наддніпрянщині.

“Федералістична” концепція, більш гнучкіша і толерантніша у ставленні до національних меншостей в порівнянні з “інкорпораційною”, робила допустимою за певних умов можливість порозуміння між галицькими українцями та польським режимом “санації”. Адже для галичан у міжвоєнний період “центральною проблемою була всеукраїнська проблема, проблема української державності над Дніпром, а не територіальна автономія Західної України”. Зацікавленість галицьких українців у зростанні рівня національної свідомості їх надніпрянських братів була очевидною. Трансформація УСРР в незалежну Українську державу розглядалася як основний етап боротьби за вирішення національного питання у всеукраїнському масштабі. Виникнення самостійної держави з центром у Києві рано чи пізно неминуче призвело б до зміни статусу західноукраїнських земель. Окрім того, певні поступки з боку уряду в економічній та культурно-освітній сферах допомогли б українцям краще зберегти свою господарську самодостатність та національну ідентичність, забезпечили б умови та можливості для виховання молодого покоління галицьких українців у  патріотичному дусі.

Таким чином бачимо, що "міжнародний фактор" також підштовхував керівництво УНДО до порозуміння з польською владою.

Ряд вищеописаних обставин схилив керівні органи УНДО до думки про необхідність "довести до польсько-українського замирення за ціну створення на західноукраїнських землях П’ємонту для потреб усього українства" [6, c. 376], тобто бази для визвольних змагань Наддніпрянщини.

Література:

1. Діло. – Львів. – 1925–1939.
2. Мудрий В. За нормалізацію польсько-українських відносин. – Львів, [Б.в.],  1936. – 59 с.
3. Сливка Ю.Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920–1939). – К.: Наук. думка, 1985. – 271 с.
4. Соляр І. Українське національно–демократичне об’єднання: перший період діяльності (1925–1928). – Львів: Ін-т українознавства ім.. І.Крип’якевича, 1995. – 72 с.
5. Українська державність у ХХ ст.: історико-політичний аналіз / О. Дергачов (кер. авт. колективу). – К.: Політична думка, 1996. – 148 с.
6. Українська суспільно–політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали. – Т. 2. – [Б.м.]: Сучасність, 1983. – 426 с.


Джерело: Україна-НАТО: регіональний вимір. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. - Львів, 6 грудня 2008 року.

Повернутися до списку публікацій



Архів публікацій

<<< Вересень 2018 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
          1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30

Останні публікації