Ціннісний аспект євроатлантичної інтеграції України: роль інтелігенції у визначенні державного курсу

Ціннісний аспект євроатлантичної інтеграції України: роль інтелігенції у визначенні державного курсу

30/06/2009

Антоніна Сіротова, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Постійно йде дискурс стосовно необхідності вироблення національної ідеї, формулювання чітких національних інтересів. Але політичне керівництво, як показує практика, на це не здатне. Тема НАТО в останній час є однією з найгостріших як для політичної еліти, так і для українського суспільства в цілому. Піджбурхувані політиками громадяни виходять на мітинги, спалюють прапори, навіть не відаючи чітко проти чого саме виступають. Організатори ж цих акцій отримують  політичні дивіденди, не задумовуючись над стратегічними пріоритетами розвитку держави. Постає питання: хто здатен не тільки запропонувати суспільству ідею, але й переконати його в ній. Було б наївним покладати свої надії на керівну верхівку політикуму, адже це далеко не ті люди, які здатні запропонувати суспільству щось серйозніше за пару-трійку абсолютно примітивних лозунгів. Потрібна ідея, яка поєднала б українців і на Сході і на Заході, на Півночі і на Півдні. В даному випадку питання НАТО, ЄС є другорядними поряд із нагальною потребою вироблення загальнодержавного стратегічного курсу, зокрема, в зовнішній політиці.

Ex nihilo nihil fit – говорить стародавнє латинське прислів’я – із нічого, нічого не буває. Просто так з’явитися ідея та усвідомлення потрібного напрямку розвитку не може. На таку роботу (вироблення основних принципів та донесення їх до мас) спроможні ті, кого прийнято називати «інтелектуальною елітою» або інтелігенцією: філософи, літератори, письменники, соціологи, політологи, культурознавці. Це той прошарок, який в нашій країні, на жаль, залишений на призволяще і змушений добувати кусень хліба, підлаштовуючись під політичну кон’юнктуру. А усвідомивши інтелектуальний потенціал, оцінивши можливості та закликавши до діалогу всю чисельну когорту культурних та наукових діячів, держава б досягла успіху у вирішенні нагальних питань. Пройшовши певні етапи: від народження дискусії до публічного її обговорення та консенсусного прийняття в суспільстві, інтелектуали можуть допомогти народу осягнути самого себе.

Саме тому пропонуємо розглянути роль інтелігенції в процесі формування загальнодержавного курсу, зокрема зовнішньополітичних пріоритетів. Всім відомо, що НАТО, створене 1949 року як оборонний союз, в останні десятиліття у зв’язку з багатьма змінами в сучасному світі дрейфує до військово-політичного. А якщо мова йде про сферу політики, то оминути увагою цінності, які несе ця організація, видається недалекоглядним. «Рупорами» цінностей є інтелігенція. Завдання формування цінностей є значно складнішим, адже передбачає не пряму пропаганду, до чого, до прикладу, може вдатися держава, а опосередкований вплив на суспільну свідомість. Видається так, що досягнення саме цінностей свободи, рівності, солідарності, які є визначальними для Альянсу, є життєво необхідним для українського суспільства незалежно від остаточного результату (повноправне членство в НАТО).

Отже, найголовніше питання: що таке інтелігенція? Визначень інтелігенції є величезна кількість, але який підхід до неї ми би не розглянули, всі вони стверджують причетність саме інтелігенції як явища до створення, збереження та розповсюдження надбань духовного життя суспільства. Тобто можна говорити про дію інтелігенції в трьох метаісторичних вимірах: минулому (збереження культурних цінностей, звичаїв, цінностей, знань, накопичених століттями попередніх поколінь), теперішньому (розповсюдження цінностей серед сучасників, своєрідне «виховання» власного суспільства) та майбутньому (продукування нових цінностей, ідей, які будуть конституювати вже майбутнє буття суспільства).

Спираючись на філософське сприйняття світу як такого можна надати змістовне наповнення «інтелігенції». Як зазначає професор В.С.Горський: «Людина живе в світі й в процесі життєдіяльності реалізує певні відношення, певні настанови, щодо оточуючих її людей, світу та суспільства. Таке відношення може реалізуватися через протиставлення себе, як суб’єкту до світу як об’єкту пізнання. Зазначена настанова реалізується в процесі наукової діяльності, наприклад. Але людина не лише пізнає світ. Вона оцінює його з огляду власних потреб і намагається змінити так, щоб сприяти розвиткові факторів, що відповідають її інтересам, і нейтралізувати дію несприятливих для неї процесів. Тут людина протиставляє себе оточуючому світові, що є для неї засобом для досягнення її мети. Але крім співвідношення, що ґрунтується на протиставленні людини світові – чи то як об’єкту пізнання, чи то як засобу досягнення певних цілей, існує ще одне, специфічно людське співвідношення, в якому людина не протистоїть світові, а співставляє себе з ним, вступає в діалог з оточуючою її дійсністю» [1,23]. В цьому розумінні інтелігента вирізняє здатність сприймати власною душею, пропускати крізь власне серце радощі і горе не лише «ближнього», а й «дальнього» свого. Вірніше сказати, інтелігент – це той, для кого «дальнього» просто не існує. Інтелігент – це той, хто здатний не лише почути, а й співчувати іншому»[1,23]. Саме таке розуміння інтелігенції дає нам змогу говорити про почуття солідарності, яке є одним з основних принципів, на якому ґрунтується Альянс. Зокрема, яскравим прикладом цього принципу може бути стаття 5 Статуту НАТО, що агресія супроти будь якого з її членів вважатиметься агресією проти всього блоку. Завданням інтелігенції в даному контексті має стати прививання почуття солідарності суспільству. Це в свою чергу може призвести, в першу чергу, до внутрішньої консолідації на основі солідарності всередині самого суспільства, що в сучасних українських реаліях є одним із найбільш нагальних завдань.

Стосовно інших цінностей, зокрема свободи та рівності, можна зазначити, що вони потрібні для нормального функціонування суспільства, особливо українського, над яким досі тяжіє радянський тоталітарний досвід. На наше глибоке переконання, ці цінності не можуть виникнути в один момент, а мусять виховуватися у нової генерації у процесі навчання та виховання. Тут ми знову підходимо до ролі інтелігенції. Переконати старе покоління в тому, що без свободи, до прикладу, не можливий адекватний розвиток держави та суспільства – справа завідомо програшна. Але молода генерація, сприйнявши основні засади побудови вільного та демократичного суспільства, має здійснити свою історичну місію та вивести Україну на один щабель з іншими розвиненими країнами (географія яких, по суті, збігається з географією Північноатлантичного Альянсу). За підготовку цього молодого суспільства і морально і соціально відповідальна інтелігенція – в даному випадку представники учительства та викладацький склад вузів. Важливими тут є  майстерність, талант та справжня інтелігентність вчителів, які несуть не тільки знання, а й стають першими посередниками між дитиною (молодою людиною) та оточуючим світом.

І ще один момент – роль творчої інтелігенції у процесі осягнення своєї державності та визначення пріоритетів. Творчість, на перший погляд, не має нічого спільного із запропонованою темою НАТО, навіть якщо розглядати Альянс як політичне об’єднання. Але категоричне розмежування двох світів – світу культури, творчості, креативності та світу політики, системності, раціональності – випадає недоцільним, адже у розмові про інтелігенцію «йдеться, передусім не про характер професійної діяльності, а про певну моральну настанову чи, точніше, позицію, що визначає місце інтелігента стосовно сфер, через які людина реалізує власну сутність. З огляду на сказане, інтелігент – це «культурна людина», яка реалізує певне ставлення до світу, живе відповідно до певних моральних настанов. Інтелігентність визначається не належністю до якоїсь професії, а «особливою настановою душі». Виходячи з того, що саме культура надає людині «людськість», кореляція між нею та політикою очевидна, адже політика – це відносини між людьми, і саме від них залежить її якість, раціональність, системність. А творчість, в свою чергу, має неперевершену за своєю потужністю силу, з якою не може порівнятися жоден інший вплив, можливий у демократичному суспільстві.

Найкращим прикладом може слугувати досвід наших найближчих сусідів: і Чехії, і Польщі, і Угорщини. Як відомо, з 2004 року всі ці країни успішно інтегрувалися не тільки в європейські, але й в Північноатлантичні структури. Але перед тим, як осягнути себе національно, прийняти конкретну стратегію поведінки як всередині держави, так і на зовнішньополітичній арені, інтелектуальна еліта почала з іншого рівня ідентифікації своїх народів – з центральноєвропейської ідентичності.

Це був справжній інтелектуальний вибух, відсутність якого, на наше переконання, робить немислимим весь подальший розвиток регіону. Із дискусій у кав’ярнях, пивнушках народилася потужна сила, яка зрештою і призвела до повалення радянського диктату та подальшого європейського вибору цих країн.

Інтелектуали почали обгрунтовувати центральноєвропейськість як щось окремішнє, як протиставлення одночасно і західноєвропейськості і російськості (яку уособлював собою на той час Радянський Союз). Адже, насправді, обгрунтовуючи свою центральноєвропейськість чехи, угорці, поляки навали поштовх до власного національного розвитку, вже поза нав’язуваного впливу. М.Кундера, Д. Кіш, Г.Конрад та інші літератори  шляхом непростих, а подекуди запеклих, дискусій розробили ідейну базу, якою трохи пізніше скористалися  політики і втілили її в життя – як під час оксамитових революцій, так і в подальшому, зокрема при створенні такого міжнародного утворення як Вишеградська Четвірка. Не забуваймо, що це є характерним для політичної культури центрально-східноєвропейців, що літератори постійно виступають як совість та рупор народу. Вони висловлюють ще смутні, невизначені бажання, політичні ідеї та сподівання в дещо перекрученій, видозміненій формі, поза політичними партіями та їхніми ідеологіями.

Аби не ставити питання про своєчасність в історії плекатимемо надію на те, що держава зверне таки увагу на інтелігенцію і почне прислухатися до їх доки ще тихих, але доречних голосів, а колеги-політологи не будуть заскорузлими у своїй академічній політичній науці, натомість намагатимуться долучитися до процесу кристалізації національної ідеї із новітніх літературних та філософських творів.

Література:

1. Горський В.С. Проблема виховання «нової інтелігенції» в сучасному українському суспільстві // Інтелігенція – гуманна об’єднувальна сила сучасного суспільства. – К.: Стилос,1999. – С.22-27


Україна-НАТО: регіональний вимір. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. - Львів, 6 грудня 2008 року.

Повернутися до списку публікацій



Архів публікацій

<<< Вересень 2018 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
          1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30

Останні публікації