Військово-політичні союзи: досвід Латинської Америки

Військово-політичні союзи: досвід Латинської Америки

30/06/2009

Богдан Юрдига, Львівський національний університет ім. Івана Франка

На початку 21 століття в міжнародній політиці одним з найактуальніших питань постає створення системи колективної безпеки. В умовах стрімкої глобалізації держави втрачають здатність самостійно протистояти відкритим та особливо прихованим загрозам. Боротьба між світовими державами за вплив та за обмежені ресурси ставить під сумнів ефективність принципу нейтралітету. Перед державами постає вимога визначатися із своєю позицією та приєднуватися до одного із уже існуючих таборів. По суті, в умовах сучасного світу держави позбавляються права на ведення самостійної зовнішньої політики і зобов’язані приєднуватися до інших держав та приймати спільну систему інтересів.

Важливим інструментом створення системи колективної безпеки є військово-політичні союзи. Входження держави до такого союзу надає гарантії щодо захисту її території та забезпечує підтримку її зовнішньополітичних інтересів. З іншої сторони, членство в таких союзах накладає на державу певні обов’язки та вимагає від держав-членів спільного бачення міжнародної системи і досягнення в міжнародній політиці спільних інтересів. З огляду на вищесказане, питання участі держав у воєнно-політичних союзах стає одним із найважливіших політичних питань сучасності, а вирішення даного питання багато в сому визначає долю держави на наступні роки.

Протягом останнього часу Україна впритул підійшла до вирішення означеного в попередньому абзаці питання. Вже декілька років безперервно точаться розмови і суперечки про те, який шлях повинна обрати Україна: шлях економічної, політичної та військової інтеграції з Росією чи дорогу до на Захід через вступ до НАТО. Варто відзначити, що наша держава сьогодні стоїть на порозі подальшого поглиблення співпраці з НАТО і сьогоднішнє військове та зовнішньополітичне керівництво України відстоює ідею вступу до Північно-Атлантичного альянсу. Проте, серйозною перешкодою на нашому шляху до НАТО є декілька чинників. По-перше, більшість громадян не підтримує ідею вступу до НАТО, а по-друге, натівське питання вже давно стало в Україні питанням внутрішньополітичним. Можна навіть порівняти питання вступу до НАТО з питанням про державну мову: на кожних виборах партії максимально загострюють ці питання і вони є тими пунктами, за якими можна розрізняти одні політичні сили від інших. Відповідно, вирішення цього питання може призвести до зменшення ступеня розрізнення між політичними силами, що їм, звичайно, не на руку.

Проте всі ці обставини не знімають головного питання: який шлях повинна обрати Україна. Тому рано чи пізно ми таки вступимо до якогось із військово-політичних союзів. З огляду на це, ми вважаємо за необхідне ознайомитися із досвідом співпраці держав у межах таких договорів. Саме тому ми звернемося до досвіду Латинської Америки та підписаного між американським державами військово-політичного договору – Міжамериканського Договору Взаємної Допомоги(МДВД).

Однією із основ та передумов підписання Міжамериканського Договору Взаємної Допомоги була доктрина Монро, проголошена 2 грудня 1823 р. В ній було визначено довготривалі цілі зовнішньої політики США. Найважливішим положенням доктрини було визнання існування двох політичних сфер – західної та східної півкулі. Обидва континенти Америки визнавалися вільними від європейського втручання, а також проголошувалося припинення всіх колоніальних кампаній в західній півкулі втручання. Важливим елементом доктрини був принцип невтручання американських держав у справи решти світу.

Наступною кроком стало впровадження політики великого кийка, яка була розширеним тлумаченням Теодором Рузвельтом доктрини Монро стосовно країн Латинської Америки. Впровадження цієї політики передбачало, що в разі виникнення конфліктів у Латинської Америці США забезпечать їх врегулювання, зокрема і з допомогою військової сили. Таким чином, США на той час брали на себе роль жандарма в Латинській Америці і визначали себе як провідну військово-політичну силу регіону.

На початку 20 століття маніпуляції США покликані забезпечити контроль над Панамським каналом та їхні постійні втручання в справи держав Латинської Америки, спричинила зростання недовіри до політики США. Проте, в той же час, намітився прогрес у вирішенні суперечок між державами регіону і більшу роль почали відігравати елементи нової системи міжнародного права. Після підписання договору між США та Панамою напруження в стосунках США та держав Латинської Америки поступово починає спадати. Важливий внесок у потепління стосунків зробила політика адміністрація Франкліна Рузвельта, яка носила назву «політика Добросусідства». Наближення Другої Світової війни зблизило держави західної півкулі і поставило перед ними питання про можливий захист своєї території. Зокрема, на конференціях, проведених в 1936 та 1938 роках, проводилися консультації щодо можливих зовнішніх загроз.

Після початку Другої світової війни, в 1939 році, було проведено міжамериканську конференцію нейтралітету, яка визначила ставлення держав регіону до війни та відмежування західної півкулі від решти світу. Наступного року, на конференції міністрів закордонних справ в Гавані, було прийнято Гаванський акт, який виступав проти змін суверенітету незалежних держав західної півкулі. Поворотним моментом стала атака японців на Перл-Харбор, після якої більшість держав Латинської Америки, за виключенням Аргентини, підтримали чи навіть приєдналися до Союзників в їхній боротьбі проти гітлерівців. Перл-Харбор став важливим епізодом для західної півкулі, адже він продемонстрував, що в сучасному світі не можна відмежуватися від подій на іншому кінці Землі за допомогою міжамериканського договору про нейтралітет. Сучасний світ дуже сильно взаємопов’язаний і цей взаємозв’язок постійно зростає, а тому події на одному континенті здатні викликати реакцію та спричинити наслідки на іншому. Таким чином, принцип невтручання, проголошений в доктрині Монро, став історією і держави Америки вступили в нову еру.

Отож, після завершення Другої Світової війни держави Латинської Америки зрозуміли важливість створення системи колективної безпеки та механізмів узгодження зовнішньополітичної діяльності. Першим кроком на шляху до цього стало проведення Міжамериканської конференції з проблем миру та війни в 1945 році, в столиці Мексики. Результатом конференції стало підписання двадцятьма державами регіону Чапультепекського акту про спільні дії, у випадку агресії проти однієї з американських держав, зокрема і зі сторони іншої американської держави. Приєднання Аргентини до цього акту стало початком створення механізму мирного врегулювання конфліктів в Західній півкулі загалом, та в Латинській Америці зокрема.

2 вересня 1947 року в Ріо-де-Жанейро було підписано договір, який означав військово-політичне об’єднання держав Латинської Америки та США. Договір отримав назву Міжамериканський Договір Взаємної Допомоги(The Inter-American Treaty of Reciprocal Assistance, також знаний як Rio Treaty чи за іспаномовною абревіатурою TIAR від Tratado Interamericano de Asistencia Recíproca). Договір став формалізацією ідей та засад, закладених в Чапультепекському акті, затвердженому в Мексиці на Міжамериканській конференції з проблем миру та війни. Учасниками договору стали Аргентина, Болівія, Бразилія, Чилі, Колумбія, Коста-Ріка, Куба, Домініканська Республіка, Еквадор, Сальвадор, Гватемала, Гаїті, Гондурас, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Перу, США, Уругвай та Венесуела. Пізніше до договору приєдналися Трінідад і Тобаго(1967) та Багами(1982). Тобто на момент підписання договору до нього приєдналися всі незалежні держави регіону, окрім вищезгаданих Трінідаду й Багам. Договір набув чинності 3 грудня 1948 року, а 20 грудня був зареєстрований в ООН.

Основні умови договору:

1. Засудження війни та загрози воєнного втручання як методів впливу у міжнародних відносинах. Мирне врегулювання будь-яких конфліктів між учасниками договору є пріоритетом і одним із основних завдань, які ставить перед державами договір.
2. Органом, який координує дії держав є Орган Консультацій, до якого входять представники всіх держав-учасниць договору. Орган Консультацій приймає рішення про міри, які застосовуватимуться колективно для вирішення ситуацій. Орган Консультацій збирається одразу ж після виникнення конфліктної ситуації чи виявленні загрози для однієї з американських держав і може приймати рішення про застосування таких мір, як розрив дипломатичних відносин, обмеження економічних відносин, розрив комунікацій та застосування військової сили. В ситуації, коли неможливим є негайне скликання Органу Консультацій, його функції можуть виконуватися Радою Правління Організації Американських Держав, яка також має право сама скликати засідання Органу Консультацій.
3. Військовий напад на одну з американських держав повинен визнаватися як напад на всі, а відповідно і на кожну з держав-учасниць договору. Тому кожна з держав має невід’ємне право на індивідуальну та колективну оборону проти такої агресії.
4. Система колективної самооборони та колективного забезпечення миру вступає в дію у випадку будь-яких військових дій в межах регіону, який охоплює територію держав-учасниць договору. Система колективної безпеки вступає в дію і тоді, коли цілісності території, суверенітету чи незалежності будь-якої з американських держав загрожуватиме невійськова агресія чи міжконтинентальні конфлікти. В таких ситуаціях Орган Консультацій збирається для прийняття мір щодо захисту держави-жертви та забезпечення і збереження миру на обох американських континентах.
5. У випадку конфлікту між двома чи більше американськими державами, учасники договору, не виключаючи право сторін на самооборону, негайно проводять консультації по прийняттю мір для вирішення конфлікту, забезпечення «статусу-кво до війни» та для збереження чи досягнення миру мирним шляхом. У разі, якщо мирне вирішення конфлікту буде відкинене, то учасники договору повинні здійснити необхідні заходи по відношенню до агресора для збереження миру в регіоні.
6. Рада Безпеки ООН визнається за вищий орган в світовій системі забезпечення та збереження миру. Тому дії держав в межах договору, повинні відповідати основним принципам, закладеним в хартії ООН. Учасники договору повинні повідомляти Раду Безпеки ООН про всі обставини ситуації, яка склалася та про заходи, здійснені для збереження миру чи захисту території. Проте, учасники договору мають право приймати міри для забезпечення власної безпеки та для вирішення конфлікту до того як Рада Безпеки ООН прийме свої заходи задля збереження чи відновлення миру.
 
Отож, згідно з умовами Міжамериканського Договору Взаємної Допомоги, в Латинській Америці створювалася система колективної безпеки, покликана забезпечити суверенітет держав-учасниць та утвердити мир на обох американських континентах.

Договір вступав в дію протягом 50-60 рр. близько двадцяти раз. Зокрема, умови договору застосовувалися під час блокади Куби в 1962 році та під час війни між Гондурасом і Сальвадором в 1969 році. В основному, договір застосовувався для підтримки США під час холодної війни. Таким чином, можна сказати, що для США цей договір став просто одним із інструментів ведення своєї зовнішньої політики. Підтверджує цю думку і ситуація, яка виникла під час Фольклендської війни між Аргентиною та Великобританією. США були одночасно учасниками і МДВД, і НАТО, а тому в цій ситуації прийняли сторону Великобританії, мотивуючи своє рішення тим, що аргентинські війська виступили агресорами і захопили британську територію. Важливим в цій ситуації було те, що США надавало в цій війні конкретну військову допомогу Великобританії. Зрозуміло, що така ситуація викликала негативну реакцію зі сторони учасників МДВД, а поведінка США поставила під сумнів дієвість договору як інструменту колективної безпеки в регіоні. Дії США були прямим порушенням договору, адже вони не опиралися на консультації між державами-учасницями договору. Ці обставини стали для держав Латинської Америки свідченням провалу договору, а Мексика в 2002 році розпочала процедуру виходу з МДВД і в 2004 році перестала бути його учасником.

Після атак 11 вересня 2001 року США спробували повернути договір до життя, але держави латинської Америки відмовилися в черговий раз стати інструментом у руках Білого Дому, а тому відмовилися приєднатися до «Війни з тероризмом». Отож сьогодні, через 60 років після набрання чинності, договір існує тільки на папері, а система колективної безпеки в Латинській Америці припинила своє існування.

Сьогодні, на порозі вступу України до НАТО, ми повинні зрозуміти одну дуже важливу річ. Звичайно, участь України в даній організації матиме для нашої держави ряд важливих позитивних наслідків: сприятиме якісному розвитку українського війська, забезпечить участь України в ряді важливих програм по забезпеченню безпеки власної території, дасть Україні додаткові важелі впливу в міжнародних відносинах. Проте не можна сприймати вступ до НАТО як безперечну гарантію власної безпеки. На прикладі Фольклендської війни ми побачили як одні «сильні держави», в даному випадку США, порушують укладені договори задля збереження добрих відносин з іншими «сильними державами», а самі військово-політичні союзи розглядають перш за все як інструменти ведення власної міжнародної політики, а не як способи досягнення спільних цілей та утвердження «миру на Землі». Свіжим прикладом такої політики є агресія Росії проти Грузії. Держави-члени НАТО, попри активну співпрацю з Грузією, не надали цій державі жодної допомоги чи підтримки, а з часом навіть визнали її одним із винуватців конфлікту. Причиною такої бездіяльності є насамперед небажання псувати відносини з «великою» Росією, яка є активним гравцем в міжнародних відносинах. Задля добрих стосунків з такою великою державою можна навіть пожертвувати однією маленькою Грузією, а може навіть і декількома такими «маленькими державами».

З огляду на вищесказане, ми повинні навчитися розглядати вступ до НАТО як інструмент нашої зовнішньої політики. Але і відноситися до НАТО треба як до інструмента, інструмента побудови власної системи безпеки, адже американець чи німець не захищатиме Україну. Україну захистить тільки українець.


Джерело: Україна-НАТО: регіональний вимір. Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. - Львів, 6 грудня 2008 року.

Повернутися до списку публікацій



Архів публікацій

<<< Вересень 2018 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
          1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30

Останні публікації