meryacНавесні 2014 року більшість експертів вважали, що втручання ЄС у російсько-український конфлікт буде тільки на словах. Очікували того, що країни Євросоюзу не зможуть переступити через власні економічні інтереси і дозволять далі Росії творити з Україною все, що завгодно. Але це виявилося не так. Справа навіть не в принципах міжнародного права, а в елементарному прорахунку ризиків. Тому що нестабільність в одній європейській країні, нехай навіть і розташованої на периферії, яка тільки-тільки почала інтегруватися в економіку ЄС (мається на увазі, звичайно, підписання договору про асоціацію Україна-ЄС), розповзеться на інші країни – у вигляді біженців, організованої злочинності, наркотрафіку і т. д. З конфлікту на Балканах були зроблені відповідні висновки: війна на європейській території ні до чого. Особливо якщо говорити про те, що вже влітку всі ключові європейські політики знали, що за так званими «ополченцями» стоїть Росія. Особливо ця впевненість посилилася з катастрофою того самого «Боїнга» рейсу МН17 – як не намагалася Росія в ній звинуватити Україну, більшість доказів вказувало на російський «Бук», переданий «ополченцям». Звісно, не вводити санкції проти країни, яка може терористам і ядерну зброю передати – значить себе не поважати і взагалі продовжувати довіряти тому, хто збирається тебе вбити.

А така ймовірність була цілком і навіть зараз зберігається – як мінімум, загострення можна очікувати не тільки в Україні, але й у Молдові, Латвії, Литві, Естонії. Ще під ризиком вторгнення – Фінляндія, Румунія і Польща. Не кажучи вже про те, що згідно звязки ультраправих екстремістів у Європі з російськими спецслужбами відомі місцевим контррозвідкам. Тому країни ЄС щодо України пішли на принцип – наприклад, відмовилися від «Південного потоку», практично в унісон з США вводять нові пакети санкцій проти Росії. Особливо здивував у цьому плані розворот Німеччині – з союзника і найбільшого торгового партнера Росії вона стала одним з найбільш послідовних її опонентів з українського питання. І пропозиції домовитися з ЄС про поділ України (за схемою Югославії або післявоєнної Німеччини) сприймаються як божевілля – адже на дворі давно вже не 20-те століття. Про що можна говорити, якщо країна, яку умовно кажучи, вважали «бензоколонкою», намагається диктувати свої умови розширення ЄС і навіть пробує в черговий раз перекроїти карту Європи?